Андрій Малишко

Кашовара ми звали — харчонарком.
Люди пробачать за гордість нашу.
Сто тисяч разів махнув черпаком,
Тисячу разів наготовив кашу.

Перець, і сіль, і лавровий лист
Дружили із

Ой летіла птиця —
пе-ре-пе-л и-ця,
не під небесами —
житами, вівсами,
гречками медвистими,
пшеницями чистими.

Хвалилася птиця —
пе-ре-пе-л и-ця:
— Здрастуй,

Ходить вітер по траві,
По зеленій мураві.

Проведу тебе до поля,
Гляну в очі, на уста,
А чи воля, чи неволя —
Напиши мені листа!

Чи на скелі б’є прибій
В тиші моря

Ти мене накличешся ночами,
Несучи розлуку за плечами,
І навиглядаєшся одна.
Настраждаєшся в своїй надії,
Пригадаєш літа молодії,
Рідну землю, де гуде війна.

Ти не можеш

Як зараз бачу: з-за ріки —
Дві кручі, наче маяки;
Одна зелена, чорна друга.
Чи літнє сонце, чи зав’юга, —
Вони стоять собі віки.

На чорній кручі чорний дуб,
Як добрий

Білі каштани,
Світлі огні,
Де б не бував я, —
Любі мені.

Київські ночі,
Зустрічі в саду —
В серці, куди не піду.

Гори високі,
Синь дніпрова,
Молодість наша

Соловейку-солов’ю,
Я приспівочку зів’ю,
Свіжу та барвисту
З золотого листу,
З того листу, що в долині,
На кленині, на калині,
На березовій корі,
На дубочку угорі.

Бувало, мати, Ївга Базилиха —
До неї й досі спогадом лечу, —
В зимовий вечір заспіває стиха
І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,
У щиру пісню переллє

Ритиму землю,
ритиму гору,
камінь світитиму, наче зворінь,
А докопаюсь, у чому сутність,
у чому правда
і в чому корінь.

Сьомого поту зітру краплини,
темної ночі

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,
В снах узаконив, пізнав з поцілунку,
Кликну: — Прийди! — І прийдеш неминуче
Крикну: — Рятуй! — І воскресну в рятунку

Що в твоїм імені є

Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш блакитна, мов роса.
В очах засмуток темний, мов ожина, —
Моя кохана, мріялось, дружина.
Як сон далекий, видиво майне…
Хоч не забудь, а

Чи встигну я цей камінь обтесати
У дві руки, із молотом одним?
Бо поїзд мій вечірній у долині
Не може довго ждати, в нього свій

Маршрут і обрій. Лінія й робота.
Уже на

Спи, засни, моя дитино,
Спи, моє маля,
Ніч іде в гаї, в долини,
Трави нахиля.

Хай тобі ця ніч насниться,
Що в огнях сія.
Будеш завтра в світ дивиться,
Зіронько

Палають огні при долині,
І північ заходить, і сон.
Татари сидять при долині
На всіх поділяють полон:

— Два списи бери, на придачу
Китайку червону з плеча.
— Мені ж

Чи юга, чи день в проміннях косих,
Чи зоря пливе вечірнім плесом,
Сорок літ робив на хмарочосах,
Сорок літ — усе каменотесом.

У Чікаго шліфував граніти,
У Нью-Йорку —

Часто сняться твої килими,
Білосніжні і медвянисті,
Де тоненькі шершаві бджоли
Колихаються на вітрах
І, покриті у бронзу літа,
Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу,
В

Зацвіла весна, молода, ясна,
Білим цвітом простелилась до села.
На лугах, в діброві в зустрічі, в розмові
Полюбила, тільки гордою була.

Вийду в поле я, стану, гляну я

Дощик, дощик голубий.
Колосків не оббий
Зливами-приливами,
Хмарами-огнивами.
Птицями-зірницями,
В небі блискавицями!
Ти спадай на межу.
Я тобі таке скажу:
— Понад

Де в гаю сія Росі течія
Ходить садом вечоровим
Молодість моя,
Оглядає світ, обриває цвіт,
Подає своїй любові
Вісточку “Привіт”.

Чи й тепер вона жде мене одна?
Чи