Амвросій Метлинський

Есть ключ воды живой во мне,
Но без истока;
Кипит, шумит во глубине
В душе далеко…

Душе его носить, таить
В тиши могильной;
Ему меня бурлить, мутить
Волной

Помню: тихо, величаво,
Лучезарно-весела,
Над Украиной плыла
В облачке злато-кудрявом
Полуночная луна.
И над лугом благовонным,
И над лесом будто сонным,
И на небе

Із неба на́ світ гульк свята неділя,
І зрадувавсь, повеселішав світ,
І вийшло сонечко, мов на весілля.
Із саду божого, мов милий квіт.
Чиєсь мале край церкви плаче тихо:
Чи-то

Івремії Галці

Та чи ви вже, братця, не чували
Про старого козака-співаку?
Вспом’янім лиш його йому ж в дяку!
Бо вже які й чули, позабували…

Про гетьмана чи про

Пісня

“Ой в’язоньку молоденький,
Чому рано опадає,
Чому по полю літає
Твій листонько зелененький?
Та чи вже ж то роса з неба не спадає,
Чи сонечко землю вже не

Дивляться з неба ясненько срібні зірки;
Мають-біліють над могилками хустки.
В тих могилках попід чорними хрестами
Труни та труни все з козаками, з молодцями.
Як то в великдень

Є в нас, братця, чарка на полиці;
Та вона, та чарка, срібна, старосвітська!
В старину жили батьки в світлиці
Й частували єю вони ціле військо, —
І по повній козаченьки випивали,

У батька є гострий спис,
А довгий спис, довгий, та не сяє!
Бо як на стіні повис,
Щось довго вже в ділі не буває!
А мати як візьме спис
(Вона павутину їм змітає):
“Лихий

Вітрець передзимній, вогкий, холодненький
В поблеклій діброві листом шевелив-шелестів,
Йшов старець з торбиною, сивий, старенький,
По листю червоному й жовтому, лист

Буря виє, завиває
І сосновий бір трощить;
В хмарах блискавка палає,
Грім за громом палає,
Ніч то углем вся чорніє,
То як кров зачервоніє!

Дніпр клекоче, стогне, плаче

Колись я заснув, бо втомився,
І сон мені дивний приснився:
Дитиною бігаю в чистім дворі,
А двір наш веселий і мовби врядився.
Той двір, де у вишнях вітрець, було, грався
У

В туман зіроньки поховалися,
І місяць у хмари заплив;
Річки дощовії снувалися…
Старий Дніпр шумів, гомонів.

Високо на замці в сю ніченьку
Наш гетьман вельможний стояв.

Ми до гостей приязні хоч коли!
Кинем для гостя і плуг, і воли,
Підем вказать йому стежку до хати,
З гостя нізащо не візьмемо плати;
Бо нам казали розумні батьки:
Божою ласкою

Хто тебе, родино, рідний зневажає,
Хай той на чужині серця не має,
Та щоб до кого в горі притулитися,
Та щоб було з ким горем поділитися!

Хто свою віру, хто край свій покине,

Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую: рідне слово
Обізавалось, мов сім’я;
Обізвався батько рідний.
Що умер за козаків;
Мов народ, учулось, бідний

Світив місяць, світив з-поза хмари…
Два козаки на кониках утікали:
Вони ж ото з України утікали,
Пильно з України, мов від кари.

Дібровонька над водою, знай, шуміла,
Щось

Царство білого царя широко розляглося,
Од восходу до заходу сонця простяглося:
Є там чимало місця для сили,
Місця чимало і для могили…
Тісно вже в німця, тісно, і місця не раз

Мені в пам’ятку ніч, як
Сіли в човен старий — дяк,
Дяк та я, та й махнули…
Та і тихій лежав
Тоді Псло,
І, гладенький, блищав,
Якби скло:
Верст за п’ять, либонь, чули,

Старую бабусеньку згадаю!
Вона мене кохала: піснями пеленала,
Рідним словом кормила, рідній мові учила;
Старую бабусеньку згадаю!
Згадаю старую сиротину, бо вже її родину

Присвячено Грацькові Основ’яненкові

Йшов Глек Петро уже пізненько добою
Від панотця та й так балакав сам з собою:
“Ні, ні, панотче, ні! Щоб помилився
Та не в своїй я