Амвросій Метлинський

Есть ключ воды живой во мне,
Но без истока;
Кипит, шумит во глубине
В душе далеко…

Душе его носить, таить
В тиши могильной;
Ему меня бурлить, мутить
Волной

Старую бабусеньку згадаю!
Вона мене кохала: піснями пеленала,
Рідним словом кормила, рідній мові учила;
Старую бабусеньку згадаю!
Згадаю старую сиротину, бо вже її родину

Вже не по першій п’ємо отсе чарці;
Так ізгадаймо про дещо ми, братця,
Щоб воно з нами шуміло, гуло
І гуркотіло, стогнало, ревло!

В чорних хмарах, чорних хмарах
З небом

Дивляться з неба ясненько срібні зірки;
Мають-біліють над могилками хустки.
В тих могилках попід чорними хрестами
Труни та труни все з козаками, з молодцями.
Як то в великдень

Галас, гук і крик,
Аж трясеться шинк!
Хто пісню заводить,
Далі й занявчить;
Із барил дзюрчить,
Все ходором ходить:
Брязкотня чарок;
Шваркотня люльок,
Тріскотня

Їдемо з батьком степом серед ночі;
То як мій коник заграє, заскаче,
Зараз чогось мому батькові в очі
Сльози навернуться, мов він заплаче…
“Чи не спитав,
Чого плаче
Він,

Є в нас, братця, чарка на полиці;
Та вона, та чарка, срібна, старосвітська!
В старину жили батьки в світлиці
Й частували єю вони ціле військо, —
І по повній козаченьки випивали,

У батька є гострий спис,
А довгий спис, довгий, та не сяє!
Бо як на стіні повис,
Щось довго вже в ділі не буває!
А мати як візьме спис
(Вона павутину їм змітає):
“Лихий

Вітрець передзимній, вогкий, холодненький
В поблеклій діброві листом шевелив-шелестів,
Йшов старець з торбиною, сивий, старенький,
По листю червоному й жовтому, лист

В туман зіроньки поховалися,
І місяць у хмари заплив;
Річки дощовії снувалися…
Старий Дніпр шумів, гомонів.

Високо на замці в сю ніченьку
Наш гетьман вельможний стояв.

Як тільки гульк на світ свята неділя,
То й стане зараз веселіший світ,
І вийде сонечко, мов на весілля,
Червоне й гарне, як та рожа-квіт.
Дитина біля церкви смутна, тиха:
Хіба

Хто тебе, родино, рідний зневажає,
Хай той на чужині серця не має,
Та щоб до кого в горі притулитися,
Та щоб було з ким горем поділитися!

Хто свою віру, хто край свій покине,

Ой із моря із глибокого
Крута скеля піднімається;
Проміж хвилями одним одна
Та й у бурю не хитається.

Поверх каменя сіденького
Молоденький в’яз видніється;
Він

Восени ми тряслись в таратайці в село;
Вже на нивах нічого тоді не було,
Тільки що покотиполе вітром несло.

Ото з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки!
Сам покійник держав,

Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую: рідне слово
Обізавалось, мов сім’я;
Обізвався батько рідний.
Що умер за козаків;
Мов народ, учулось, бідний

Світив місяць, світив з-поза хмари…
Два козаки на кониках утікали:
Вони ж ото з України утікали,
Пильно з України, мов від кари.

Дібровонька над водою, знай, шуміла,
Щось

Царство білого царя широко розляглося,
Од восходу до заходу сонця простяглося:
Є там чимало місця для сили,
Місця чимало і для могили…
Тісно вже в німця, тісно, і місця не раз

Присвячено Грацькові Основ’яненкові

Йшов Глек Петро уже пізненько добою
Від панотця та й так балакав сам з собою:
“Ні, ні, панотче, ні! Щоб помилився
Та не в своїй я

Все ся втихомирило… либонь заснуло!..
Вже по вимощених улицях не грякотить,
Не лящить і голосний москаль: кипить, кипить!..
Деколи гукне по башті, й понесеться
Гук по городові, і

Як то в бурю по небові галас повстане,
В чорних хмарах так грякне, що страх!
І за хвилею вирине хвиля та й гряне
І озоветься в лісах, на горах:

“Чи не той то козак, що де стане