Юрій Клен

Щороку ліс міняє темні шати,
щороку сонце відновляє путь,
щоб золото плескуче розілляти
і в синє плесо серце окунуть.

Я знаю, сорок шостий раз воскресне
сп’яніла вись, і

Закутай лампу шовковим папером,
лягай на м’яких килимах.
Дивись у сині очі тим химерам,
що притаїлись по кутках.

І вже ростуть до хмар стрільчасті вежі,
де щастя дзвонами

Здери березову кору
і серце нею дбайливо закутай.
Надворі хай гуде вітрами лютий,
воно ж муркоче: «Ще не вмру»!

Сповите в цей пахучий саван,
куди вплело проміння ясні

1
Золоті поля Шампані;
рідні камені й кущі,
ще з дитинства добре знані;
крик чабанський уночі.

Дим вечірнього багаття,
із дупла солодкий мед
і широкого латаття

Піти, піти без цілі і мети…
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: “Цвіти, цвіти!”

Аж власний світ у ній почне рости,
В якому

Суворе море в холоді рокоче,
і клапті піни на пісках.
Як перебути нам зимові ночі
і вовчу студінь у степах?

Складаймо в полі радісне багаття
з берези мрій, з омели снів,

Щороку радісно вітаю зиму,
яка спокоєм світиться в очах.
Краса, що влітку нам була незрима
розквітне сріблом по гаях.

І що нам дні тривожні та жагучі,
і ночі запашні, і

Вже сонце інеєм шершавих голок
неначе мохом поросло,
і місяці, дзвінкі як скло,
вдягають ночі у бронзовий холод.

О, вашим чарам лиш на мить піддамся –
і вже розквітли ви в

Запахло вже навогченим корінням,
грибами й листями прив’ялими
у лісі, де не раз блукали ми,
віддавши день дозвіллю і марінням.

І сльози, що наплакали ми нишком
ще дітваками в

Веселий вересень у лісі
повісив ліхтарі,
і сонце на злотистім списі
гойдається вгорі.

Гаптує вечір жовтим шовком
блакитні килими,
а чорний пень зробився

1
Суворі бурі західних морів
їх десять день уже носили
над хланями затоплених сонців
крізь ранки мляві і безсилі.
І зморі їхній мороком чорнів
правічний простір океану.

Синові

О, сину мій, тобі на спину
важкий тягар кладе Господь.
Пишайся ним: ти нині
почвари йдеш збороть.

Твердий ти будеш і упертий,
як струм води, що

І
Тебе співець, піднісши понад зорі,
Таким безсмертним світлом оточив,
Що досі ще крізь далечінь віків
Пронизують нас промені прозорі.

Як жадібно ти ловиш,

Он крутиться листками зжовклими
прозора праосінь берез.
Над вечір так раптово змовкли ми,
схиливши очі до терез,

де шальками урівноважені
всі наші радощі і сум.
І серце,

Мов тихий шелест гаю,
пролине осінь золота.
Хай вітер позбирає
мої розвіяні літа.

В поля вино струмисте
проллє холодна височінь,
і буде небо чисте,
ясна дзеркальна

Стоять ліси в смарагдовій задумі.
Гудуть вітри на висях гір.
Співає море в білім шумі,
і світять бризки синіх зір,

і молоком пливуть у вирій хмари.
Сміються ранки

Вечірня похолодь мені у серце віє.
Цей рік був – як осінній ліс,
де ледве пахне ще шавлія
і небо дивиться крізь прозолоть беріз.

Моя осіння туга, лагідна і ніжна,
крізь

Круг череса верблюжа шерсть,
і прості з дерева сандалі.
Яку тропу в далекі далі
тобі вказав невхильний перст?

Дух Божий в подуві вітрів.
Акриди, дикий мед, брусниці,
вода

Розвісив вітер багряниці
за звечорілим сосняком,
і вже в коралях із брусниці
гуляє осінь за ставком.

Моя душа блакитний килим
до неї стеле по воді:
«Ходи, тут ми наметом