Юрій Клен

Струмками дощ мережить чорні шиби.
Ніч б’ється в вікна віттям горобин.
Мої думки, немов злотисті риби,
вустами ловить мій маленький син.

І кожна в ньому вже росте,

Мечами дощ січе невинні трави.
Хапає кінь губами вогку млу,
і теплий мох вдягає пні коряві.
Вже не синіти в прозолоті склу.

Та як засяє все в красі поранній,
коли озера вкриє

Закутай лампу шовковим папером,
лягай на м’яких килимах.
Дивись у сині очі тим химерам,
що притаїлись по кутках.

І вже ростуть до хмар стрільчасті вежі,
де щастя дзвонами

Щороку радісно вітаю зиму,
яка спокоєм світиться в очах.
Краса, що влітку нам була незрима
розквітне сріблом по гаях.

І що нам дні тривожні та жагучі,
і ночі запашні, і

Суворе море в холоді рокоче,
і клапті піни на пісках.
Як перебути нам зимові ночі
і вовчу студінь у степах?

Складаймо в полі радісне багаття
з берези мрій, з омели снів,

Запалюй радісний вогонь у грубі;
дивись, як тихо жевріють дрова,
і згадуй ті давно забуті й любі,
перед роками мовлені слова.

І вже відживлений тобою спомин
вдягає всю

1
Наметами квітучими рясніє
Твоїх вишень весняна заметіль.
І, мов дитя, на білих грудях хвиль
Тебе гойдають чорні буревії.
Але вже око змружене крізь вії
Зорить за обрієм

Немов важкий і мертвий гад,
стискало груди їм повітря
тісних, задушливих кімнат…
Гітари бренькіт, бренькіт цитри.

Не ваблять чаші і вуста,
дрімота мрійного дозвілля
і

Осінь, дівчину маленьку,
я гойдаю на колінях,
а по шибах дощ забренькав.
Плине мла на хвилях ліні.

Навантаживши в трамваї,
млу розвозить вечір синій.
Заблудився він між

Вже золотими плямами розквітли
стрункі берези в сосняках,
і по оголених гаях
розлила осінь так багато світла, –

мов щастя, перед смертю надто щедре,
щоб нашвидку, за кілька

Здери березову кору
і серце нею дбайливо закутай.
Надворі хай гуде вітрами лютий,
воно ж муркоче: «Ще не вмру»!

Сповите в цей пахучий саван,
куди вплело проміння ясні

Он крутиться листками зжовклими
прозора праосінь берез.
Над вечір так раптово змовкли ми,
схиливши очі до терез,

де шальками урівноважені
всі наші радощі і сум.
І серце,

Вже сонце інеєм шершавих голок
неначе мохом поросло,
і місяці, дзвінкі як скло,
вдягають ночі у бронзовий холод.

О, вашим чарам лиш на мить піддамся –
і вже розквітли ви в

З дахів течуть дзвінкі струмки
і кидають мені у вікна перли.
Співають реквієм роки
над долею моєю, що роздерли
вітри й розвіяли в степах.
Он там висять шматки, що серпень

Коли тебе сурма своєї туги
Покличе знов у дальній рідний край,
Де ждуть тебе безчестя і наруга,
Слова над пеклом Дантовим згадай:

“Сюди йдучи в скорботу і відчай,
Надії

1
В казковий край під пальми і агави,
Де стигнуть темні грона островів,
Тебе помчала далеччю морів
Жадоба золота, пригод і слави.

Вкривались багрецем її заграви
Дзвінкі

Вже сніп у полі споловів,
і став гіркішим дух полинний,
і червоніють кетяги калини
на взліссі літніх вечорів.

Зберу я зілля всі і трави,
що не зів’яли ще в гаях,
і буду

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить злоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці явором шумить? –

Шматочки синього паперу,
де

Запахло вже навогченим корінням,
грибами й листями прив’ялими
у лісі, де не раз блукали ми,
віддавши день дозвіллю і марінням.

І сльози, що наплакали ми нишком
ще дітваками в

Розвісив вітер багряниці
за звечорілим сосняком,
і вже в коралях із брусниці
гуляє осінь за ставком.

Моя душа блакитний килим
до неї стеле по воді:
«Ходи, тут ми наметом