Павло Грабовський

З далекого краю,
Кобзарю коханий,
Тебе я вітаю,
Мій любий, незнаний!

Благаю спокою,
Здоров’я та сили —
Міцною тропою
Іти до могили.

З’являть, як

Не зітхай так безнадійно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тікай,

Глянь на луг — не вся травиця
Ще потоптана упрах;
Глянь на люди —

Марно ради пита,
Вся засмучена,
Україна свята,
Перемучена.

Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди-бо вони
Гнуть головоньку,

На пожитки густі
Позіхаючи
Та

Одинока, нещаслива,
Мов та зіронька одна,
Ти мовчала, соромлива,
У незгоді чарівна.

Незгірш тебе одинокий,
В сум тяжкий замкнувся я;
Але погляд твій глибокий
Поняла

Тхне благодаттю круг мене,
Квітом усе розцвіло…
Як чарівничо зелене
Наше убоге село!

Легко,— ні суму, ні болю;
Ніби душа ожива,
Простір, пануючу волю
Збуджена грудь

О, яка ж ти сумна, Україно моя,
Навкруги оповита темнотою;
З яким жалем оце тебе згадую я
Як пошарпані груди турботою!

Не складаю пісень твоїй дивній красі,
Бо не бачу у

Нудьга без краю, серце гасне;
Сном перекинулась весна, –
Її не знав я… літо красне
В тюрмі за нею промина.

Заліза вічні наді мною…
Гнітить мертвота… сум та сум…
Вагуча

І
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса —
Заховається злякана ніч.

Прийде час: дума-хмара окриє мене,
Ні

Ну, прокидайтеся, діти:
Ранок — до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!

Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні, —
Пізно вертати, — ніколи

Подмуха цілющий легіт.
Забринів за звуком звук;
Та не вмер зубовий скрегіт,
Не замовкло пекло мук.

Тяжко стогнуть хлібороби:
Брак насущного шматка,
Люта смертність та

Впав нетяга край могили,
На коліна став;
Що за сили в їй спочили,
У людей питав.

Та й заплакав сіромаха,
На хрест похиливсь,
Всю ніч мучивсь бідолаха,
Слізьми ввесь

Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй: то шкода
Дуже невеличка.

А журись, що марно
Гине сила краща,
Що минає хмарно
Молодість пропаща.

Що твоя

Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу —
Правдивої цілі шукати.

З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут

Не розцвівши, квіти зжовкли,
Ясний промінь сонця згас,
В серці хворім струни змовкли,
Що бриніли якийсь час.

Підломились буйні крила,
Думка з місця не руша,
Зникла

Не лякаймось, брати мої, моря,
Будем сміливо вкупі пливти;
Хоча б, опріч розпуки та горя,
Не судилось нічого знайти!

Годі ждати за труд свій подяки
Чи шукати блискучих

Не зумію горя
Вимовить словами,
Так зіллю дрібними,
Тихими сльозами.

Коли ж його, злого,
Збутись не здолаю,
Так журливо пісню
Рідну заспіваю.

Як умру, то не згрібайте
Землі наді мною,
А засипте в чистім полі
Свіжою травою.

В головах щоб зеленіли
Явір та тичина,
А в ногах — на спомин людям
Червона

Я бачу: ти до краю достраждався,
Народе мій! О, чи на те ж хіба
З нещасним прошлим ти єдино здався,
Щоб буть рабом, потурачем раба?

Стогнав ти вік у муках лихоліття,
Не маючи

Не жартуйте так зі мною,
Очі мої, віченьки,
Що не знаю я покою
Ані дня, ні ніченьки.

Погулять піду між люди,
В степ лечу за волею, –
Зорите мені ви всюди,
Женетесь

Не згинайсь, угамуй своє горе;
Знай — надії твої чарівні
Згоять разом зневірення хворе,
Розцвітуть, мов квітки запашні.

Не довіку конатимеш в горі;
Потривай лиш: розтануть