Михайло Орест

З пристрастю й шумом знайомий доводив мені про кінцевість
Людського марного Я… Поїзд, видимо для всіх,
Рине, самотній, про себе кричить, — а дерева величну
Разом з плянетою

О. Ізарському

Люди — істоти мислящі. Але розрізняти годиться
Творчі і рабські уми. В перших літають думки,
В других — безкрило лежать. І ви правду сказали, мій друже:

Пізні вруна (їх гноблять
Тумани, мороз і сніг)
В полум’ї літа благім
Житом розкішним житимуть.

Пізні слова (як важко
Рости їм крізь лід і біль!)
В обіймах слів молодих,

Пора прийшла, коли в каналах рівних
Тихішає, синішає вода.

В лісах ще зелено; на верховітті
Ще так багато спочиває сонця,
І ще така висока синь небесна.
На луках зникли

Загине світ! Безумством і війною
Потоптано його найкращий цвіт;
Свариться хаос чорною рукою:
Загине світ!

О бідне, бідне серце! Безліч літ
Ти билось марне з темрявою злою

Нас, що звемося людьми, розглядайте, будь ласка, не тільки
Як сировинний продукт кухонь магічних своїх;
Хоч невеликій частині істот підопічних признайте
Бути їдцями свого варива! Якщо

В людях люблю і ціную привітність. Її порівняю
З ініціялами я: як заступають вони
Повне ім’я і до нього слугують за натяк і навід, —
Так і в привітності знак бачу я більших чеснот.

Слава диктаторів — марна! Існують бо їм монументи
Довше за їх житія, ніж по успенії їх

Глянь: з кожним днем стає каштанів листя рідше;
Але всміхається блакить, хоч і поблідши. —
Якби прощання всі були такі легкі нам,
Не був би теж тяжким докір земним гостинам.

Осінній ліс. Дерева жовтомитрі.
Тепло і тиша. Мир порожніх гнізд.
Над струменем німим сіріє міст,
І павоть не пливе в чіткім повітрі.

В цей день святий, що розтає в

Поблід звичайний день. Його похилі плечі
В тумані розпливлись — і через мавзолей
Набряклих хмар бреде чужий, безбарвний вечір,
Несе тягар утом і самоту смертей.

Ми всі

Н. Г.

Як збережу твій образ? Суєту
Приносить часу біг і глушить пам’ять,
Біль родить біль, біда зове біду —
І вир шумить, виснажуючи пам’ять.

А те, що в ароматній

Не видно берега у сивій млі.
За нею, ген — дари і насолоди.
І ми забудем давні недогоди,
Як рідних гір побачимо шпилі.

Далека путь до світлої землі!
Таять підступність рифів

Бути дорослим — це значить: шукати тонких алегорій
Навіть в наївних казках, втісі невинних дітей.
Дівчинко люба, ти — доля, а вовк — це імперія хижа,
Камені ті, що йому вклала ти в

Якщо загине душа, що заходиться криком: “Я смертна!
Вічне, нетлінне буття — міт!” — і якщо навпаки,
В вічність обернеться та, що її богобійно бажає:
Буде глибока у тім — зважмо самі —

Прекрасні дні, в минулім потонулі!
Ще образ ваш не стерся, не поблід:
Іду в ліси, де мій зостався слід,
І знов мені шумлять дерева чулі.

Я бачу блискавичний біг

Підводяться уперто димарі
Понад дахами вгору — а вгорі
Не небо, а бездушні пустарі.
О туго дожидання!

Збідніло, серце, ти давно — і все ж
Ти рвешся з стиску скам’янілих меж

То доля в вироках безжалісна, жадала,
Щоб пам’ять уст моїх ніколи не лунала
Для тебе піснею, щоб серця день поблід…

Моя душа тепер — осінній краєвид:

Суворі обриси лісів.

“Не згодна! Цей ляндшафт — сентиментальний!
Занадто синя далечінь заток,
Ваш легіт в лагоді своїй — банальний
І схожий на цілунки оболок.”

І я побачив, сповнений тремтінь,
У

Ви, що пройшли крізь жах,
Що вдома не знали дому, —
Вітер в чужих містах
Вам співає втому.

Радість не явить вам
Своє перлове обличчя,
В ваш зруйнований храм