Михайло Орест

Лунають кроки, дзвенять ключі
В безлюднім замку, пізно вночі.

Хочуть убивця, тиран і тать
Зірвати з останніх дверей печать.

Хочуть останній розкути жах,
Що землю скорботну

Дивлюсь крізь вікно,
як сходить сонце зимове.
Магічно гарне, величне, спокійне,
так близько від мене
сходить воно:
над дахом, відомим мені, засніженим,
над дубом, часто

Т. Кропив’янському

Доля існує; але не як фатум. Готові дороги
Має для смертних вона і нахиляє, щоб ми
Ними ішли; а проте не бажає їх нам накидати,
Дух наш і волю вона

Н. Г.

Як збережу твій образ? Суєту
Приносить часу біг і глушить пам’ять,
Біль родить біль, біда зове біду —
І вир шумить, виснажуючи пам’ять.

А те, що в ароматній

День відійшов, високий і яскравий,
Погасли заходу янтарні брами —
І в парку вечір, молодик смаглявий,
Несміло бродить поміж деревами.

Чому вагаєшся, ласкавий

Долю яблуні коло мого вікна
Знаю я: коли надійде знов весна,
Лист і цвіт вона дістане. Як же буде
Уділ зватись мій, коли спахне весна? —
Не питай: стріла цих слів летить в

Йому ще немає року,
а він уже мусить вивчати
(і як вивчати!)
чужий, великий і дикий
світ,
в який його вкинула
рука буття
(я не сказав би, що дуже добра).

Ми —

Як ще ти можеш защеміти, серце!

Вночі був приморозок. Сіра повсть
Над містом нахололим нависає.
Повітря гостре. Тьмяне світло дня
Знесилюється в почорнілім парку.
Ці ґрати,

Порок покарано, чеснота тріюмфує.
Радіючи з поразки зла,
Виходить публіка на вулицю, де струї
Холодного дощу і мла,

Де тужним привидом нічна негода плине,
Де вогким мороком

Скоритись? Ні! Для почувань знебулих
Ще має сину їх передший спалах:
Я чую запах радостей минулих,
В заобрійному вирії пропалих.

Так Жовтень, тоскний спадкоємець Літа,
В собі

Вам, о поети, була вона довго чорнозем м’якенький.
Глибше погляньте: під ним камінь лежить і руда.
Оранку киньте, навчіться тесати, різьбити, кувати:
Тішить у камені грань, радує

Нощь, стонущи ему грозою, птичь убуди…
Слово о полку Ігореві

Стогнала ніч вітрами і грозою —
І птиць пробуджених тривожний крик,
І страхом мученого звіра рик
Лунали

Душа заблукала в полоні дощу.
З полону дощу як ти вийдеш, душе?
Для чого підносиш в туманах свічу?
Свічу ту лиш чудо тобі збереже.

Як доля — цей дощ. Він безжальні

Три дні стояла над землею спека
Нерушна, велетенська і всевладна;
В томливім і терпкім чеканні зміни
Години чергувалися, налиті
Сухим, невтомним, порошнистим світлом,
І навіть

Як довго
Скучала плоть. Невільниця сама,
Вона надщерблений скувала дух —
І дух мовчав під верствами тяжкими…

Промов, заговори устами неба
Ти, що мене потужно

Забутливі сади цвітуть в солодкій млості,
А між коріння їх жадібно заплелись
І в німоті грізній і тужній тліють кості
Людей розстріляних, замучених колись.

Чаклунством торкнений

Минає серпень, минає літо.
Душею відчути цю істину
краще за містом.

Велетень, владар і бог,
сонце стоїть навзаходи.
Жовте його проміння
м’яко пронизує верби недвижні над

Сповнений злоби до людського роду, вагався диявол
В виборі згуби йому: голод, чума чи війна?
Але по пильній надумі згадав про четверте, найкраще:
Вкинув у доли земні в’язку догматиків

Жовтень. Річка холоне. Холоне і берег —
Якби хоча він залишався теплим,
Якби хоча він поза осінню був восени!

Не мовте дітям про смерть. Їх берег,
Де бігають, ходять, сидять

На башті пізній час пробив уже годинник,
І з-за ніздрястих хмар самотній місяць виник,
І в парк поглянув він, де в стрункості тишин
Всевладний юністю, жінотний пах ясмин…

Коли