Михайль Семенко

Після кількох днів щастя
якому не міг дати назви —
Знов почуваю радість муки радість злощастя.
Трамвай досяг мене ніби нічого,
Ніби усе по-старому, ніби
нічого не сталось, в

Вона живе і досі невже і я живу
Я бачив її коси фіалки рву.
Десь у рові зеленім і її рука
Лежить у мене на плечі легка легка

Сонний туман випростувавсь навколо
А в далині

Було біля моря весело,
Цокотіли камінці.
Так легко гнулись весла
У міцній руці.

Дратись на скелю струмлену
У вогкий чагарн’ик.
Вдивлятись у даль отруєну,
Де острів

Катер дає третій гудок —
Блискучий, витворний катер.
Місячної ночі ми кидаємо Владивосток
І рушаєм в бік, де темніє кратер.

Вогники, вогники по бухті скрізь,
Вода шумує, і

Ніч.
Ніч.
Ніч.
Стукотить у скронях.
Порожньо в долонях.
В серці — ще сумніш.
В очах
Жах.
Ніч. Ніч. Ніч.

Скажи — ти не забула гору Жовтих Лілій
І до болю зелену полонину?
Коли перебули найпоетичнішу з ідилій
І клялись кохати до загину?

Сонце, сонце, небо, бухти, бухточки, далі

Я хочу кожний день
все слів нових
Нових нових пісень
ідей нових

Я хочу кожний час
новожиття
Горіть палать в екстазі
почуття

Нових нових пісень
і тем

Я сьогодні чергував удень
і проминув лілові хмари
Що після грому
І замість того щоб привітать прекрасне
в той мент море
Я будував храми.
У вікно я бачив золоті плями і

Ах, розумієте — нудьга наринула —
Що я не такий, як всі.
Ночі опошлені доля кинула
У парку з серцем наодинці.

Я почував, як мати плакала
У ночі блакитних зим.
Тоді душа

Спека не можна дихать
Давить горло асфальт
Все те ж стареньке лихо
Охрим мій альт
І я загубив упевненість
Я загубив грунт
Омагазинив свою зверненість
І попрохав

Вона зворушена, осинєплямлена —
Зі схвильованим носом.
Скільки тонів і рисок, як душа обламлена
І обожеволені коси.

Скільки блисків у погляді мій зір подибле,
Коли ніж до

Украдь
Мої думи
Розріж
Міць ниток
Щоб зшиток
Не брать.

Бухта зачовнена й жвава.
Катери воду січуть.
Чуть
Як стогнуть сирени і давлять.

Шумують гвинти у вирах.
Бухта ворушиться прудко.
Хутко
Підіймуть над рейдом сокири.

Я на страждання тебе веду —
На повільне згорання.
Вибухнемо на прощання —
Так написано на роду.

І, може, в світі не бачив ніхто
Боліда, за наш бучніш.
Заплети косу

І я, і Ви — почули голос мая,
Щось затремтіло — там, біля серця.
Мчимо в хвилях мототрамвая.
Почнемо інтермеццо.

Ми в Дарниці. Так гарно. Мило.
Пахучососни. Гуляємо. Десь

Вулиця мокра морок ліхтар
Відблиски світла випадок кут
Ковнір піднявши рухається цар
Ходить ходою бризкає жмут

Зрідка візник торохтить нудливо
Зник знову тихо краплить

Люблю мідяні звуки оркестри
Зачуваю здалека
Сурми ревуть
Кларнети розмовляють
Юрма шумує
Задерши капелюха
За пілотом стежить
На панн дивлюсь
Уст
Усміхи струять

Люблю, коли ми ображені
І розходимось, як чужі, —
Розходимось недоказані,
З тривогою в душі.

Розходимось і знову стрінемось —
Це ж міф, що ми чужі!
Ми обоє — подумай —

Щорана я роблю моціон
І зустрічаю неодмінно.
А надвечір — ми біля бухти незмінно
І на нас дивиться Оріон.
Тоді стає вогко і якось незатишно.
Щока до щоки за теплом

В свято — день, розірваний надвоє.
День з маленькою павзкою.
Ранок, що молодість нашу нагадує,
Вечір, що видається казкою.

Це наш щосвятковий пр’ограм.
А як дощ — зіходимось