Михайль Семенко

Щорана я роблю моціон
І зустрічаю неодмінно.
А надвечір — ми біля бухти незмінно
І на нас дивиться Оріон.
Тоді стає вогко і якось незатишно.
Щока до щоки за теплом

Черв’як зневір’я гризе і душить.
Минули дні коли я вірив.
Може цей демон мене задушить,
Може мене розважать Сускегана чи Гвадалквівір.
Ішов назустріч молодому життю.
Прощайте,

Моїй дочці

Я знаю — як виростеш — будеш питати —
хто таки справді був твій маленький батько —
і може ти й тоді мене не будеш знати —
і може не дійде до тебе про мене

Лягає сум і серце б’ється,
Згадаю як літа старі.
Пусти — і зразу понесеться,
Куди — не знаю, а мерщій
В глибоке небо серце рветься,
В широкий молиться простір.

Було біля моря весело,
Цокотіли камінці.
Так легко гнулись весла
У міцній руці.

Дратись на скелю струмлену
У вогкий чагарн’ик.
Вдивлятись у даль отруєну,
Де острів

Курява. Біла курява.
Курява снігова.
Далина в степу одурена,
Ототожнена голова.

Курява. Біла курява.
Курява снігова.
Далина в степу одурена —
Тільки люлька моя

Багнесь у безмежності висвічування
Від очей женственних перестрінути.
Містично-несподівані посвідчування
Не хотілось би випадковостями змірювати.

Ефірним дротом до глибин

Крила білі, загострені льотно —
Крила смілі душі-Розалінди —
Оескезені знов безтурботно
Перед острахом Сцілли й Харібди.

Крила м’якості снів оксамитних,
Крила казок осніжених

Мені сьогодні тоскно — може тому
Що дощ іде.
Ах невже тільки тому тільки тому?
Місця нема ніде.

Сьогодні середа — лише завтра побачусь
Завтра четвер.
Я з нудьгою своєю

Хто, хто був ще такий радий,
Як я учора?
Місячні ночі будуть — будуть скоро,
Як кілька часу назад.

Небо безплямне. Рожево-блідий захід.
І тут же на золоторіг зором наткнувсь

Блимно і крапно
блиск лініями
тремтіння фігурами
сунуть
лізуть
повзуть
пересовуються
симетричність
німих пересовувань
обганяннями
міняться в

Димар з червоним обводом
Найвище
Залізо стовбури кран ланцюги
Вода
2 хінських голодранці по парі корзин у них
з фісташками
Двоє дівчаток у червоненьких спідничках
І

Вона зворушена, осинєплямлена —
Зі схвильованим носом.
Скільки тонів і рисок, як душа обламлена
І обожеволені коси.

Скільки блисків у погляді мій зір подибле,
Коли ніж до

Вітер обскрібує спини гір.
Вітер забиває віддих.
Вітер нас, зблідлих,
Оскелює – хижий звір.
Вітер осклянив будинки.
Вітер серце проймив.
Вітер станув навшпиньки
І нас

Після кількох днів щастя
якому не міг дати назви —
Знов почуваю радість муки радість злощастя.
Трамвай досяг мене ніби нічого,
Ніби усе по-старому, ніби
нічого не сталось, в

Я палаю захватом, я чекаю вечора
Я мрію про щастя я мріяв і вчора
Я лину до тропіків я багну холодного глетчера
Я хочу прилащитись до зимного моря

Хочу буть диким як вітер над

Не жалкуй, що мій будинок звалений,—
Не турбуйся про звіт.
Бо не я сам — спалений,
Зі мною падає цілий світ.

І нехай він мертвим лічиться,
І нехай міниться без

Мене спокушають померлих образи
Я люблю всіх суворих
Я люблю вас що зникли в поросі
Ви в моїх тугах хорих

Кісткам я даю загублені форми
Одягаю в прозорий стрій
Я люблю

Молодий я і багато взяв,
Світ і життя збагнув зарано.
Душа моя ще просить ласки,
Я ще дитина — і коли дорослим став?
Я прагну друга, як колись,
Коли був наївним ідеалістом,

Я сьогодні чергував удень
і проминув лілові хмари
Що після грому
І замість того щоб привітать прекрасне
в той мент море
Я будував храми.
У вікно я бачив золоті плями і