Іван Ірлявський

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш – хвилі б’ють морем буремним,
знаєш – тяжко минали роки,

В душі солодкі муки втоми
з минулости, з безжурних літ,
а в серці народився спомин
про гарні дні, нежданий гомін —
юнацтва міт.

Пригадую, як скарб я втратив
колись, як

1
Благословен буди ж, хто мудрим словом
прорік велику Божу благодать,
краси, величности, борні й любови
в майбутнє вирізьбив печать.

Благословенна будь, столице древня,

З приводу унезалежнення Карпатської України.

Все по зимі — весни цілющий подих, —
за бурями — блеск сонця золотий,
а по народній тузі — волю родить
Чин світлий, Чин

Земляче рідний Срібної Землі,
прийшла пора бурхлива і жорстока,
то ж будь собою, все роби, якслід,
змагайсь до прав своїх, до вільних кроків.

Вже досить був нікчемним ти

Казала нам: підете геть від дому,
розсієтесь, як маки по полях, —
та не згасіть у серці молодому
жадобу, що манила в невідоме,
на вам незнаний шлях.

Несіть, як скарб, її у

Простір гірський мене легкістю вабив,
а степовий розпинав мої груди.
Кожному з нас, що підляг його звабі,
він озолочував трудень.

Кожному з нас, що від берега тиші
виплив у

Провесна. Озеро. Лебеді пишні.
Білі два лебеді – гордість моя.
Промінь з-за хмар нарожевілих блиснув
в хвилях забутих в гаях.

Хвилі зелені! Я бачив вас часто,
тихими завжди,

Скільки зелені в парку і тиші,
скільки щастя в застиглих обличчях. –
Коли вітер кущем заколише,
то здається — мій ліс мене кличе.

Коли бачу, що в сріблі фонтани
та краса, що

Пісні полеві: вицвілі, рясні,
відрадо днів розсміяно-бурхливих;
несу поему рідної землі
і бачу — будуть жнива.

Ой будуть душі і серця щасливі,
бо щастя наше в травах і

Ударили могутньо в рідні дзвони
і залила простори вільна гра:
до Вільної Землі клякніте лона,
бо вже прийшла пора.

Клякнувши, принесіть хвалу Творцеві,
що дітям гір в час

Скільки літ проминуло, мій брате,
що не радість несли, а журбу.
Від дитинства багато я стратив
і багато в дорозі забув.
А прийде лишень рідний Великдень
в цвіті вишень, в

Прозорий день, барвиста голубінь,
далекий ліс — далекі чорні очі…
застиг в гальопі білогривий кінь…
…ось вершник стяг стремена і… зіскочив.

На роздоріжжі став. Героєм

Я відбився далеко від вас
і не знаю — чи всі ви здорові, —
та про мене ще пам’ять жива
у розмовах і вашій любові.

Ви пригадуєте ті роки,
що єднали бажанням нас

Шуміли дерева і блідли поля,
і сумно ставало в безлюдді.
Казали: в пору цю хтось лісом гуля,
самотником з піснею блудить.

Збирає квітки, що спалили вітри,
травою окрашує

Тим, що у запалі, в вічнім горінні,
в спразі живій, незбагнутій віками,
склали життя на престіл України,
ставлю свій пам’ятник-камінь.

Ставлю, увінчаний перлами серця:
квітом

І обрій танув над просторами,
і вітер у лице палив,
а степ манив, степ незаораний —
манив, манив…

І бурі потрясали горами,
і грім за громом невгавав,
а степ яснів,

Захлинаються леготом ниви
і під лісом дорога курна
закосичені листвою гриви
у поході в коня.

Нахиляються яблунь корони,
переспіллям запахли лани,
відзвонили в селі, –

Г. Р.

I
Ти лишилась для мене одною
і зо мною підеш ти в дорозі.
Поки житиму – все із весною
стану серцем на твоїм порозі.
Там, де стежки розбіглись полеві