Звичайні

Цей корабель виготовили з людських тіл.
Геть усе: палуба, трюм, щогли
I навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою —
особливо погано держали воду місця,
де попадалися

У Прохорівці — сни, мов ріки
напровесні: об груди б’ють,
як об пороги. Думи йдуть,
неначе дзвони. I великі
тумани в головах ростуть.
У Прохорівці сни, мов ріки.
Так увижається

Напередодні свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звідти шпроти, смажену рибу,
шинку і горілку з перцем,
якийсь дивак, обутий в модні черевики
(такі тиждень тому були

Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш

Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. I

Рятуючись од сумнівів,
б’ю телеграму собі самому:
в час коли весь радянський народ
і все прогресивне людство готується
гідно зустріти черговий з’ізд кпрс,
бажаю тобі великих

Була в мами доня, Любка чорнобрива,
Розумная, гарна та нетерпелива.
Було, часом мама в місто виїжджає, –
Там-то вже пильненько доня виглядає!

От підросла

Я блукав колись по ріднім краю
Раю.
І шукав на сім земнім падолі
Долі.
Приблудився під стріхату
Хату.
Там дівчину стрів я винозірку
Зірку.
Промінь ясний ті

Гей, піду я в ті зелені гори,
де смереки гомонять високі,
понесу я жалі одинокі
та й пущу їх у гірські простори.

Кину свої жалі
на зелені галі,
пущу

Хочеш знати, чим справді було
те, що так колись пишно цвіло,
що на серце наводило чари,
світ вбирало в злотисті примари,
те, що сяло, мов чистий кришталь,
а

Темна хмара, а веселка ясна.
Що ти робиш, дівчино нещасна?
Ореш тугу, сієш на ній смуток,
схаменися, який з того скуток!

Тож не зійде рута
на твоїй

Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада,
чогось мені тяжко-важко, на серці досада.

Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя,
зійшла моя досадонька, як мак серед

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло

Чоловік підійшов до меморіуму
і прочитав на ньому власне ім’я:
вічна слава героям,
що полягли за незалежність Вітчизни.
Йому приемно й боляче.
Під однією сорочкою Колима і

Я сидів на весіллі
серед поважних молодиків —
у того голос, наче в диякона,
той остаточно схрип від горілки й співу,
а та в котрий вже раз переконувала присутніх,
що не така вже й

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя,

То, може, станеться і друге диво
Євангельське? Прийду, як Магдалина,
Тобі віддать остатнюю послугу,
І саме в ту хвилину, як у тузі
Я буду гірко плакать, що навіки
Тебе

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,
Ти мені заповідав скрасити могилу твою
В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,
Ти мені заповідав носити жалобу