Здається, обдурив судьбу,
Й без тіні каяття:
Відвоював іще добу
У смерті – для життя.
Я цю добу, вважай, прожив
На повен зріст і лет:
Вважай, нікому не служив
І кожним словом дорожив,
Як дорожить поет.
Себе –
За давністю років
Не милував – судив:
Вродило що з твоїх рядків?
В чужих полях своїх підків
Ти, часом, не губив?
Чого навчав своїх дітей
Під знаком “зло – добро”?
Які річки,
Мов кров з грудей,
Твоїх подвижницьких ідей
Текли у наш Дніпро?
За все спитав.
І відповів
На сотню запитань
Відверто й чесно,
Як зумів,
Без блискотворячих громів
Не перейшов за грань…
Я обдурив свою судьбу –
Себе ж не обдурив:
У відвойовану добу
Несу на власному горбу
Усе, що натворив!
Гість
Коментарі
Підписатися