Затяжний стрибок

Попід зорями, над дощами,
Де гребуть синій простір гвинти,
Так закохано і нестямно
І так запросто з небом на “ти”.

Наче жовтого листя віхола,
Як кленових метеликів рій,
Нас жбурляє і заколихує,
І обсинює вітровій.

Все так щемно і незабудно,
Хоч кричи: “Зупинись, момент!”
Та хмарини ловлять на груди,
Як пожежники у брезент.

А громи мимолетні зойкнули,
Шлють дощі навздогін крикливо,
Та даремно, бо парасольками
Парашути розкрились.