Вірші зарубіжних класиків і сучасних авторів

Любов – мій гріх, твоя ж чеснота — гнів.
Гнів на мій гріх, на ті любовні квіти.
Та зваж пороки наші, щоб узріти
Що я на докір твій не заслужив.

А годен я докорів і образ, —

Буває іноді, щоб упіймати
Шкідливу курку там чи то курча,
Дитину опуска додолу мати
І тільки й думає про втікача.
Дитя волає, щоб вернулась мати,
Вмивається невтішними

Прийшли мені на горе і на страх
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий — добрий геній,
І жінка — демон з мороком; в очах.

Щоб чисту душу в пекло заманити,
Збиває

Душе, що мешкаєш в гріховній глині,
Ти, суєті віддавшися в полон,
Скарби глибинні марно тратиш нині
На позолоту зовнішніх колон.

Пощо великі кошти віддаєм ці
На розкіш

Моя любов – пропасниця. Вона
В жадобі прагне лиш того напою,
Якого випивши колись до дна,
На все життя зосталася слабою.

Мій розум-лікар лікував любов,
Вона ж відмовилась

О, як любов затьмарила мій зір,
Що викривля і явища, і речі!
Чи зриму річ фальшує глузд старечий,
Волаючи очам моїм “не вір”!

Як гарне те, що до вподоби оку, —
Чому весь світ

Я не люблю тебе? Жорстока ти!
Коли б чуття мої уже згоріли,
Чи б міг з тобою я на себе йти,
З твоїх бійниць метать на себе стріли?

Чи з ворогом твоїм дружить я смів,
Любив

Хто, кволій, сил тобі вділив таких,
Що полонить людські серця змогла ти?
Мої ти очі змушуєш брехати,
Що світлий день — затьмарений для них.

Чому так до лиця тобі пороки,
Що

Кохання юне — то й не зна сумління,
Хоч, певна річ, воно любові плід.
Тож вад моїх тобі чіпать не слід, —
Це твій порок у мене вріс корінням.

Бо зрадиш ти — безчестю віддаю

Я кривоприсягаю вже давно,
Але і ти зламала клятву двічі:
Ти і мені брехню говориш в вічі,
І честь подружню топчеш у багно.

Та за подвійну зраду і наругу
Я докорять тобі не

Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям

Ой дитята-соколята,
Змагайтеся на крилята,
Бо я уже сокіл старий,
Уж мні крила поломані.

Горі долів літаючи,
Свої діти питаючи,
Од юності до старості
Ізнемогли жили,

«Прийди ти до нас
Хоть на малий час.
Хочеш вечір, хочеш рано,
Хоч убрано, хоч подрано
Прийди ти до нас!»
«Не пойду до вас
Ні на малий час,
Ані вечір, ані рано,
Ні

Радуйтеся, соколята,
Вам зоренька світаєт,
Плещіте, руські дитята,
Вам-бо весна блистаєт,
Вітри з юга подувають —
І морози ісчезають,
Обновилась природа,
З ней народна

Стрітилися сліпий з хромим,
Стали розмовляти.
Ким способом собі в світі
Можна б помагати?
І вдруг закличився совіт:
Взяв сліпий безнога,
А хромий му показував,
Куда

Уже весна зеленая
Настала нам, веселая,
О, то радiсть велика
Кожного чоловiка.
Уже сонце тепленькое
Зiгрiває маленькое
Зерно, квiти i траву,
Вилудить всю

Без друга і без милой
Сам ходжу по лугах,
Ходжу з душею унилой
Єдин по берегах,
Хоть збираю куспорки,
І цвіт я збираю,
Но сердечнії тоски
Тим не облегчаю.

Зриваю

Як тепер єсть, так і било,
То весело, то унило.
Бивал день, била і ноч,
Раз погода, то знов дощ.
Люди їли, люди пили,
Грішили і чесно жили,
Прилежний все роботав,
А

Мамко, мамко, куп мі книжку,
Тинту, папір і табличку,
Бо я піду до школи
Учитися поволі.
Повідають, що у школі
Діти знають доброй долі,
І я би хотів знати,
Як ся треба

Що минуло, загинуло,
Во вечності уж да спит,
А що живет да не гниєт,
Но принесет жизні цвіт!
Дух і тіло, ступай сміло,
Куда розум поведет,
Лиш помало через