Тут осінь недарма „індійським літом”
Прозвали.
Справді, жовтень розквіта
Рожевим золотом на зелені нетлінній.
Мов другий май. Звичайно, зовсім інший,
Невиданий, негаданий, недійсний,
Можливо, навіть дещо дикий.
День
Купається у зовсім літнім сонці,
Гарячім, як терпка, спізніла пристрасть
Вже літньої людини, (що пізнала
Завчасну весну, так і нерозквітлу.
Грозове літо в згубах блискавиць
Та серпень, що підтятий був зрадливо
Скісним дощем… )
А ночі, трохи душні,
Відслонюють весь чар сузір осінніх,
Що зимними д’ямантами горить
На тьмяно-теплім оксамиті неба, —
— І щось несамовите є у тім.
І так тривало довго це індійське,
Уперше пережите дивне літо,
І разом з ним росло й тривало щось,
Теж вперше пізнане.
Ти звала його „приязнь”.
А я боюсь і досі називати
Те, що не має назви ні ім’я
У скудній і нестислій людській мові.
Гість
Коментарі
Підписатися