Юрій Тарнавський

Не степами і не горами
простяглася твоя географія —
на півкулях мільйонів сердець
і крізь невидимі простори пісень.

Не створила тебе історія,
а туга за твоєю красою.
Ти

я не поет,
бо мої слова грубі,
як поліна,
і не мистець,
бо мадонни німі до мене,
як чужі фотографії,
і не філософ,
бо не можу читати
ні Канта,
ні

Голос:
людина є з піску,
о, з піску і з води,
Він сотворив її,
бо йому було сумно
серед зелених дерев
і червоних

Немає Бога, як
немає причини плакати
чи сміятися, усе
відбувається так, як
могло б не відбуватися, усе
існує так, як могло б не
існувати, порожнечу можна
назвати

Сидить птах на
гілці, на дереві,
що розгалужується від
його ніг, притискає
кольорову голову до
ока, великого й прозорого,
як вікно, розсуває
пір’я, немов важкі

Дехто не хоче
вмерти, як хотів
мати іграшку
дитиною, не
може їсти від
бажання, дістає
гарячку серед
ночі, треба для
нього лікаря, щоб
дав йому

Сад має обличчя
упиря, хоч починає
цвісти, напух від
тиші, як від крови, як
губи, посиніло його
каміння, простягає до шиї
свій грунт, покорчений, як
пальці, як

Вісім очей,
я маю
вісім
очей –
одні очі,
щоб бачити
мою шкіру,
що жде повороту
твоєї
із пасовиськ
туману,
другі очі,
щоб бачити
мої пальці,
що

Жінка іде в сад,
Бере з собою руки,
приладдя, подібне до своїх кінцівок,
торкається скель, які
минає, немов з кущів,
струшує з них краплі,
неподільні, як непаристі

На троні
зі своїх костей,
що скриплять,
і з власної
розхитаної
тіні
він сидить
у короні
з мух
на лисій
голові,
і сльози
з вапна
та синьої

Не прилетів птах
до гілки, видно
на ній тільки місце
для його ніг, довкруги
неї порожнечу, подібну
до саду, купи білого
повітря, ширші вгорі, балянсуються
на її кожній

Болить голова, як
книжка лежить на столі, як
дерево стола тримає на
собі цю книжку, як очі
дивляться з одної сторони
обличчя на світ, у
якім стіл і книжка тривають,

Кожного погідного ранку Казанова,
одягнений в рожеві жіночі панчохи,
виходить на вузькі левади міста
збирати зомлілі метелики презервативів.

Стіни його кімнати

На поверхні хортиць, запалі, як щоки,
виходять ті, що залишилися з запорожців,
одягнені в модерні шаровари піжам
і з мовою, знищеною Рязанню, як хемікалією.

Деякі стараються

Країно, що страждаєш на комплекс материнства
і обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови,
хіба не знайдеться серед твоїх синів
хоч одного, який сказав би: “Залиши їх,