Юрій Дараган

Сьогодні за тонким парканом без розцвітає…
І молоді кущі прозоро-чисті,
І вітер лагідний свій повів чистий
В ранкові пахощі вплітає…
Сьогодні за тонким парканом без

Знову під мереживо розквітлого ясмину,
Крізь ажуровість запашних кущів
Веселий молодик серпом блищить,
Веселий молодик зійшов на зміну.

Ясмину мрії линуть до небес,
Тона

Де зазирають в прірву скелі,
Де, як поема, барвний світ,
Над сном маленької оселі –
Мов стрічка, синій оксамит.

І тільки гук прудкої річки
Та дикий спів із верховини —
То

Гай мовчить, в снігу зимовий ранок,
Я під’їхав тихо на коні, —
Вийшла ти на мармуровий ґанок,
Усміхнулась радісно мені.
І поправила ти біле футро
Рухами царівен і

Дажбог лякає білі коні,
Бучний табун зими,
З його рожевої долоні
Вогонь проміння барвно гонить
На вогке тло землі.

Зима вже білий стяг підносить,
Підносить стяг

Дніпро, пунсовий захід, кручі,
Липневий супокій…
Чомусь ввижається Веспуччі,
Смагляві моряки.
Чомусь — зухвале та величне.
Немає перепон.
Мить розгортається у вічне,
І

Співає юний січовик.
Нічного степу вільний пташе,
Сам знаєш, пишне щастя наше
На вістрії шабель та пік.
Ой, сонях виб’ють до ноги…
Дивись, татарин вузькоокий
В зеленій

Ти снивсь колись прапращуру мойому…
Перлина сліз, чи стріли, чи вино, —
Та напував ти печеніга злого
В своїх степах таким вином давно…
Що ж, ти містиш і радощі, і болі,
І на

То я та вітер в дикім полі,
Отруйні стріли, сагайдак, —
Таким міцним солодким болем
Наповнить їх смертельний знак!

Кому, однаково, цілунки,
Удари, рани і вино!..
В одно

Як луна загубленого раю —
На дзвіниці відгукнувся дзвін,
І зірвалась біла-біла зграя,
Зграя білих-білих голубів.

Вечір вдарив червінню по крилах,
Промінь вдарив по пелюстках

Із “Сагайдака”

Але дарма, царям не треба
Ні щастя нашого, ні зла,
Їм нестрашні докори неба,
Ні смерть, ні зойки, ні сльоза.

Надходить час проголосити
Нам