Юхим Михайлів

I
В блискучим сяйві променистім
Летіла зграя журавлів,
І розсипався в небі чистім
Журливий їхній клекіт-спів.

Вони у вирій прямували,
Надії повні, повні сил,
На чорні

З листів Твоїх я ясно бачу
Життя і настроїв криву —
То раптом вибухне нервовість плачу,
То ласка свіжістю запахне наяву…

Тяжкі на нас ці впали роки.
За що така химерна долі

Нависли хмари грози і крови,
Закрили сонця правдивий світ.
І громи смерти уже готові
Ударить землю, вселити гніт.

І почорніли земельні груди;
П’явки, гадюки без міри

Чи я забуду тут, в неволі,
Тебе, осонцена блакить,
І вас, мої стрункі тополі,
Що звикли з небом говорить?

Цей колір ливсь – з весняних соків,
Як довга і солодка річ.
І я

«Хоч би татусь прибув з заслання,
Хоч би прибув на час розстання
Й матусю визволив з труни!»

О жах, які кошмарні сни!
О де ти, що керуєш світом,
За що караєш, ніби кат?

Сміється сонце до землі,
Цілує лагідно і гріє,
Земля закохана у млі —
Неначе в чарах туманіє.

Весна, подумав я, весна…
Але прийдеш ти не для мене.
Не розімкнеш мого

«Ха-ха!» – нема кому сказати,
Ані води подати!..
Такий тут милий край.
Це Долі – щедрий пай.
Лежиш добу в нестямі
Чи то в труні, чи в ямі.

Жара, кошмар, одчай…
Аби

Сіро в небі, згасли зорі,
Глухо стогнуть чайки в морі,
Хвиля груди підійма.

Промінь боязко прогляне,
І надія-квітка в’яне,
Розпач душу обійма.

І встають палкі

– Куди ти, вітре,
Летиш так пильно?
Побудь зо мною,
Мене візьми…

– На Україну
Лечу я вільно,
До сонця-ласки
З ції пітьми.

Тому я граю
В могутні сурми,
Бо

…Мені приснилася весна
З зеленим шумом і піснями,
Земля, вся квітами рясна,
Й Дніпро з розкішними лугами.

Я чув крізь грати солов’я —
І серце він мені стривожив.
І співом

Ой, не підводиться рука
Узяти пензля і палітру.
Душа у піжмурках блука
І прислухається до вітру.

О вітре, вітре з України,
Що ти там бачиш, розкажи;
Чи не зустрів мою

Присвячено Головному Отаману

З тобою і радість, і віра,
І серця зболілого біль.
Вертайся до рідного краю,
Шовками зеленими піль!

Без тебе нам хмарами муки,
На

Дитини усміх жартовливий,
Дружини лагідний привіт
І погляд матері журливий,
Чи ще побачу вас, чи ніт?

Чи може тут в краю чужому,
Серед могил в чаду руїн,
Під градом куль,

Ніч і тиша навколо таємно-німа,
Сплять дерева докупи схилившись.
На блакиті нічній і хмаринки нема,
Сяють зорі росою умившись.

І сей спокій у душу чутливу мою
Входить сном