Яків Щоголів

Дайте мені коня мого,
Дайте вороного;
Пустіть мене, пустіть мене
В поле на дорогу.
Я уздою золотою
Коня зануздаю;
Вітром буйним пронесуся
До рідного краю.
Кінь

Я пам’ятаю вечір темний
Тепер далекої весни,
Зелений берег, ліс таємний,
Смоляні пахощі сосни.

З мого проквітчаного пляца
Я ждав тебе. Тії пори
Од брам далекого палаца,

Вітре буйний, непощадний!
Маєш силу ти велику:
Через степ, діброви й море
Дмеш і крутишся одвіку.

Як солому, серед лісу
Дуба з коренем положиш;
Я ж один стою нерушний,

Гей, у мене був коняка,
Був коняка-розбишака,
Мав я шаблю і рушницю,
Ще й дівчину-чарівницю.

Гей, коняку турки вбили,
Ляхи шаблю пощербили,
І рушниця поламалась,
І

Бережно зняв з верстака я основу,
Людям роботу розніс і роздав;
То ж мій спочинок; теперочки знову
Берди направив, нитки засував.

От і роблю я. Застукала ляда;
Бігає човник

В жадобі змучений, утомлений від спеки,
З домівки рідної ти йдеш в краї далекі,
Так заверни мерщій суди
Напитись чистої води.

Дивись: мій простий зруб із дерева старого;
Ні

Сідлай коня вороного,
Ой, брате-козаче!
По нас в світі широкому
Ніхто не заплаче, —
Хіба воля, стара неня,
Та серце-рушниця;
Хіба коник-братко милий,
Та

Звечоріло; ніч заходе,
Місяць з хмари не виходе;
Ані зіроньки не мріє,
Тільки сніг кругом біліє.

Ось схопилась хуртовина,
Закурилася долина,
І кипить мороз у полі
На

От уже п’ятнадцять літ
Ми все тягнемо в забрід,
І од спеки наше тіло
І змарніло й почорніло.
Гей, гей, панібрате,
І змарніло й почорніло!

Пізно спати ми лягли,
Як

Вечоріє і темніє,
По землі лягає мла,
І не зійде срібний місяць:
Хмара небо залягла.

Хукни ти, моя дружино,
У віконечко на скло:
Подивись, як замітає
Сніг і церкву,

Ми прийшли до кошового,
Кажем: волю нам вволи;
Гей, немає ж в нас нічого,
Бо що й мали — пропили!

Загула козацька рада:
Батько волю нам вволив,
Й колихнулася

Сницеру дана урочна робота:
Взяв він уламок од чистого злота
І для бенкетів, запевне веселих,
Викував сутий і хупавий келих.

Глибоко карбами грані обводив,
Паростки й листя

Звелося літо, і не знать,
Як день за днем минув,
І серпень дав, що можна дать,
І вересень майнув…

Морозний вітер в гай і ліс
Подув з холодних міст
Й нещадно з дерева

Висне небо синє,
Синє, та не те;
Світе, та не гріє
Сонце золоте.

Оголилось поле
Од серпа й коси;
Ніде приліпитись
Крапельці роси.

Темная діброва
Стихла і

Он хутір той у балці під горою,
Що ще колись дитиною малою
Його я знав. Тоді ще темний бір
Нерушимий стояв; а панський двір,
Як килим той, коло хоромів слався
І, ввесь в

В. П. Горленку

Був день осінній. Сіра мла
Габою землю одягла,
І сіяв дощ. Ішла пора
Перед суботами Дмитра.
А й досі наш веселий край
Шанує щиро той звичай,
З

Я люблю веселий ранок
холоднючої зими,
як на двір, на стіни, ґанок
і на шлях за ворітьми

упаде із неба промінь,
дим пов’ється з димарів,
на току підніме гомін
зграя