Яків Савченко

Я мертво спав в страшній печері.
Я спав… І враз почув у сні,
Як хтось, Незримий, стукнув в двері, —
Як цим, без тіла – на коні.
І щось хотів мені згадати,
Моє загублене

Зникає день в глухі безодні,
Частину мук у тьму бере.
Приходить «завтра», як «сьогодні» —
Давно прожите і старе.
Приходить з ним печаль вмирання,
Бліде горіння хмурих

Там ніч, і тьма, і чорні крила.
Мовчання мертве, блідий жах.
А тут – димлять чиїсь кадила,
І хтось вмирає при свічах.

Горять свічки, димлять кадила.
Печаль ридає над

Дванадцять було їх од Чорного Звіра,
Од Чорного Звіра з бездонних ночей.
Їх косить, їх косить червона Сокира,
Їм смутно всміхаються душі людей.

Родились од Звіра, а тихі як

Розчинивсь безшумно ґрот.
Вийшли з ґроту гном і чорт.
Вийшли згинці, потайком.
«Скучно», – шепче гному чорт,
«Скучно», – плаче тихо гном.

Мертва тиш лежить

…О, кінь страшний і мрець із ночі,
З країв прокляття, із пустинь.
Несеться кінь, а мрець регоче…
В сідлі – кістяк. І мертвий кінь.

І хтось із тьми коня лякає,
І жах пустинь

Двадцять весен білих-білих…
Двадцять келихів ущерть.
Пив я Соняшну Отруту —
І в останнім випив смерть.

Яривсь, ярився червоний.
Цвів же цвів же злий Огонь, —
Пив я

Очі вершинні безумно розкриті.
Безум небесний з мечем у руці
Ходять під Сонцем – Сонцем убиті,
Ходять під Сонцем – Сонцем убиті, —
Сонцем убиті – Трупи, Мерці.

Цвинтарі

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:
– Один між трупами піду.
Вгорі Червоний Ворон кряче
На кров. На бурю. На біду.

І як промовить тій Пустині?
Чи дзвоном арф, чи криком труб?

Танцювали за вікном чотири кущі,
Тоді, як не стало вже сліз.
Згинув син у боях революцій —
І ніхто чутки не приніс.

Носила осінь сонце в золотих відрах,
А мужик переплакував

Ранок – Стремління. Південь – Розпука.
Вечір – Вмирання.
Зустрічі Мертвих. Вічна розлука. Смертне співання.
Ждання покою. Сум. Безнадійність. Туга жорстока.
Регіт безжальний,

Він вночі прилетить на шаленім коні
І в вікно він постука залізним мечем.
…Ти останнюю казку докажеш мені —
І заллєшся плачем.

Стане ясно тобі. Не спитаєш, як звуть.
Чом

Ми од Сонця пішли – ні стежок, ні сліда.
І закрилася мороком твердь.
Там у них на горі шаленіє Біда,
Дикий регіт, безумство і Смерть.
Там у них – у живих, там бенкет перемог.

Порвалася пряжа. Згубились кінці
…А перстень блищить і блищить на руці.
А звуки з словами, як в пісні, злились
Проспівані серцем до серця колись…

І серце, як скрипка, виводить і

Він був один. І йшов до моря.
Але в путі упав і згинув.
Але упав в путі до моря —
І світлу Тінь од себе кинув.

Він був один. Чужий чужинець.
Душа, як сніг. Лице суворе.

Два лицарі мертвих, два привиди білих
В сніговій пустелі, кудись без мети,
Несуться на конях в краях омертвілих.
Блищать і синіють навколо льоди.

Блищить і синіє крижане

Кажуть: – зимою прийшли й розстріляли, —
Скрикнула мати, упала до ніг.
…Сон мені буряно сниться,
Зойки і сніг.

Тільки й почулося: —
Мамо, прощайте! Мабуть, улучили в серце

Ворожили вороже ворожки:
– Не помоляться навіть і троє.
А на день – Великодень – ридання
І зброя.

А на день – Великодень – протре мені очи:
– Лютить ворог своїй ворогині.

Підпалимо небо – і кинемо душі в повітря!
В степах рознуздаєм сліпого коня.
…Клекоче огонь нам – навіки повірте!
Співає земля.

Виходимо босі – і коси ми точим, —
Журба наша,

Співає од віку Звіриная кров.
Од віку. Од темних, од хижих дідів.
Хтось кинув нащадкам страшну
Хоругов, —
Безумне Прокляття із пітьми віків, —
І от заспівала звіриная