Як вутлий човен, кинутий у бурі,
Я у неволі б’юся за життя,
Шукаю в ньому точки опертя,
Беззахисний, як пагонець на мурі.
Четвертий рік, у немочі й зажурі,
Не чуючи людського співчуття,
Перепливаю річку небуття,
Де видно тільки бескиди похмурі.
І часто хвилі відчаю мене
В безтямі б’ють об лоно кам’яне
Тих бескидів — я корчуся від болю.
Мабуть, уже й загинув би давно,
Пішов би вутлим човником на дно,
Якби на мить зневірився у волю.
Гість
Коментарі
Підписатися