Я сам-один у камері кромішній,
Немов живцем похований в труні,
Вже наді мною, мабуть, і вві сні
Не зглянеться ні доля, ні Всевишній.
Перебираю спомини й невтішні
Тюремні думи — холодно мені,—
Надворі дощ, і краплі по вікні
Повзуть, немов комахи дивовижні.
Дивлюсь на них знічев’я — і мовчу.
Тут можна лиш мовчати досхочу
І думати, не тямлячи нічого.
Така страшна манколія — хоч плач,
Хіба що часом вічко наглядач
Підніме — й стрілить поглядом крізь нього.
Гість
Коментарі
Підписатися