Володимир Кобилянський

В моїй душі глибоке плесо сліз,
Таке глибоке, як печаль народу,
З яким я жив, з яким тужив і ріс,
З яким вінок вінків терновий ніс
Од роду і до роду.

Так мрія стомлена бреде

З твоєї волі я жебрак.
Я все згубив, що мав від тебе:
Очей твоїх глибоке небо,
Твоїх усток гарячий мак,
Чарівних брівок оксамити,
Волосся море золоте,
І персів нерозкриті

І вдарив промінь в темну ніч
Над непробудними полями.
Він освітив криваві плями
В ту чорну, мов могила, ніч.
Упав небесний білий сніп,
І бунт счинився між рабами —
І в

Як ляже трупом день
На сонне лоно трав
І вкриє чорний шовк
Засмучені поля, —
Я чую крик пісень,
Той крик, коли вмирав,
Коли навік замовк
Безлунний лебідь —

Я з давніх літ будую храм
Над дзеркалом німого плеса.
Не долетить до мрійних брам
Кривавих драм всесвітня меса,
По срібних фресках білих рам
Не гуркотять чужі

Сипле, стеле сад самотній
Сірий смуток — срібний сніг, —
Сумно стогне сонний струмінь.
Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,
Сад осінній смуток снить, —

Срібно-сірий сніг суворий
Срібно-сивий сипле сум
На блискучі білі болі,
Білі блиски білих дум.

Зимним сяєвом залитий,
Задрімав зимою зруб,
Там дрімають білі думи,
Де

Так смутно прекрасні осіннії дні,
Як з шелестом листя пожовкле спадає,
Нечутно той шелест за літом ридає,
Що вснуло в сосновій труні —
Так смутно прекрасні осіннії

Ти встав, мій лицарю, закований в кайдани,
І дзвінко забряжчав заржавілий ланцюг,
Од ланцюга того чорніють гострі рани,
Але здоровий став твій переможний дух.

Ще рани ятряться,

Тисячоліття тут з вами я разом,
Квіти, і зорі, і небо моє.
Тисячоліття витаєм над часом —
Час безконечний лиш нами й жиє.

Тисячоліття в істотах без ліку
Я переховую душу

Душа моя пливла вночі по той бік Лети
І стріла там твою в беззоряних пітьмах,
Пізнались дві душі, і наче дві планети
Злились вони в одну. І став хаос в світах,
Схитнулися німі,