Віддаляється гроза,
тільки дощ непевно мряче,
вибачаючись неначе
перед шибою в сльозах.
І гримить над степом грім,
і веселка, як в трьох лицях,
і на стежечку пролився
сонях душем золотим.
Голуба струмить волога,
і нагнулися гілки,
де – щокою до щоки –
двійко яблук над порогом.
Спогад душу розворушить –
і душа, як на крилі.
Та устами до землі
припадають стиглі груші.
Дрібен дощ перестає,
потім знову за своє, –
дрібно сіє, мов крізь сито,
ніби хоче попросити
в когось більше, ніж дає.
Гість
Коментарі
Підписатися