Вічний вогонь
Земля мені хитається в очах
І палаци летять униз, як домовини,
Коли стара куфаєчка Оксинина
В забрьоханих чоботях вулицею чапає,
Усохлих литок воскові свічки
В халявах грубих ляскають охляло…
Яким же мені словом допекти,
Щоб Світ хоч уявив оті халяви?!
І в’язкою соломи Землю обігрів,
І буряковим пійлом вигодував сина,
Що вчора місяць облетів,
Узявши старт з Оксининої спини.
А вона – й досі
Іще горбиться
Та куфайчина на плечах вдовиних.
Не простягайте рук до мого горла –
Я докричу своє і з домовини!
Бо то є суті найчистіше джерело.
То сором наш.
І докір грізний:
Оксинине непоказне вікно
Давно уже щемить зорею комунізму.
Гість
Коментарі
Підписатися