Вероніка Черняхівська

Сіра ти сіра. Темна. Розхристана. Сльози не перли – рубіни кривавії.
Усмішка стомлена. Жалем повитая. Очи – ласкаві.
Слава зів’яла. Сіре мовчання. Таємне. Сміху не чути. Темно.
Діти,

Як стискає, воскова інфанто,
Цей порфір твоє тіло нужденне.
Як застиг в етикеті побожнім
Погляд твій на Марії Австрійській,
Що, немов монумент із граніту,
У гранітнім сідлі

Це було в неймовірній Еспаньї,
Де земля – золота помаранча,
Там, де трави сліпучо-зелені
І де щічки сеньйор чорнооких
З-під мережаних чорних серпанків
Рожевіші за цвіт

Тихокрила ніч спустилася над нами…
Оповили світ таємні темні тіні…
О, пощо холодними думками
Розвивати її мрії нині —
Легкі тіні…

Оповили світ таємні темні тіні…
З мли

Ви чуєте, милий: встає із могили
Прозоро-примарне.
Примарнії крила всі мрії повили.
Нам тихо. Нам гарно.
Ви чуєте, милий: лютує безсило
Зловісна безодня,
Шле з дна чорні

Звитяги вигуки. Танок шалений.
Сірий граніт. Згуки скажені.
Стомлені очи. Криваві руки.
Вир боротьби. Чорні гадюки.
Борвій реве. Борвій несеться.
Все розірве. З всього