Вірші Василя Стуса: голос боротьби та свободи

Коли я один-однісінький
серед зелених снігів Приуралля,
коли в казармі порожньо
серед ліжок і пірамід,
коли я стовбичу на цьому
днювальному місточку
самотній — на обидві

Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка
і, видививши лози, миють ноги,
високо підіткавши спідниці.

Вода, нагріта сонцем вересневим,
вже не відстрашує.

Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені

Справляю в лісі самоту.
Берези у воді по горло,
мов риби, тріпаються, чорно
в очах. І ластівка проворна
вгорі прокреслює мету.

Справляю в лісі самоту.

Гривасті сосни,

Вже котрий це до тебе лист —
не знаю.
Я пишу і пишу, не наважуся відіслати.
І лягають літери на папір,
мов сніг землю мережить,
щоб небо
проясніло до ранку.
Не боронь

Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе і пам’ять промине
розлуку, геть до титли й коми вивчену.
А знову йду в ту келію, між віт

А скажи — Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.

— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —

Я знаю —
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і,

Раніш ти лаялась, а нині докоряєш.
Так гірко-гірко. Пошепки. Бо все
сповив мишастий сніг. І вже не можна,
і просто гріх — кричати досхочу.
Сніг хоче спати. Влежаний, він вже

Мені здалося — я живу завжди.
Неначе в сні було моє дитинство.
Неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.

Прозора

Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя — занадто довге задля нас.

Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось

I
На роботі дружина.
У яслах — син.
Тиша.
Розкошуй.
Поки години пік —
сиди. Втішайся.

Постав розкладачку під соснами,
ляж горілиць
і

Жовтий місяць, а ще вище — крик твій,
а ще вище — той,
хто крізь зорі всі твої молитви
пересіяв, мов на решето,
він, німуючи, відкрився в тверді,
ніжністю спотворив і закляв,

Увечері везли віолончель,
немов джмеля, дрімотного й німого,
як запліталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада

Шишки горять, як кремові цукерки,
і пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстяні чемерки,
одягнені, здавалось, на віки.
Проміння пахне глицею сосновою
і нėзабуді

Осліпле листя відчувало яр
і палене збігало до потоку,
брело стежками, навпрошки і покотом
донизу, в воду — загасить пожар.
У лісі рівний голубий вогонь
гудів і струнчив

Вінцасові Кузміцкосу

Холоднозорий присмерк приуральський
зростав. Мороз ладнав органні труби,
і сосни справжніми і знаними здавались,
як провінційний театральний зал,

Сиве небо обрієм пролилося.
Лиловіє Труханів острів.
І Дніпро у моїх очах,
катери і автомобілі.
І не розхлюпати себе,
і не витримати,
за тамбережні гони
серця не

О що то — єдність душ? О що то — щирість?
Довіра? Приязнь? Що то є любов?
То рівновага звички. Скам’яніле
здивовання, подовжене в віки.
… і тільки те? а вглиблення чуття?
а

Куріють вигаслі багаття,
собаки виють до зірок,
а в річці місяць, мов латаття,
доріс до повні і розмок.

І в ртутній спеці фіолету
він невимовне довго чез,
лишившись