Василь Щурат

Про душу не мов мені, мила,
Подай коралеві уста,
Рам’ям обвинися щосила,
Красуне, сміхуне пуста.
Я в душу красуні не вірю,
Я вірю в красуні уста!

Не мучся на мудру

На сині вершини, на білі берези
Розсіяв я тугу з болотних долин,
По горах розсипав святі мої слези —
Розвіялись вітром нудьга і полин!

Осніжив я душу-лелію з прокази
Жіночого

Вечірній час — чудовий час:
Рожевий світ на небі згас,
А таємничий сумерк ляг
На горах, борах і полях.
Скрипить останній віз снопів,
З садків летить дівочий спів:
По

Вийду я в поле. Може ще вбита
Мрія воскресне! Йду над ручай.
Тихо дрімає сірий лан жита,
Річка так тихо шепче, спить гай.

Хоч би вітрець де рушив корону
Дуба старого, пташку