Василь Мисик

Копаються гави в одвійках,
І скляно дзвенить од стежок.
Спокійно по косих лінійках
Спускається перший сніжок.

Шликами стовпці голомозі
Вбирає під шкільним вікном,
Закутує

Так, мабуть, і в часи Бояна
Квітчалася пора весняна,
І накрапали молоді дощі,
І хмари насувалися з Таращі,
І яструби за обрій углибали,
І дзвінко озивалися цимбали,
І в

Одживають печальні, сірі –
Й безконечно буйна, жива
Над усім в голубім безмір’ї
Проростає трава.
Проростає, насичена кров’ю,
Однотонне, забутньо шумить,
І під шум її

Глухе падіння яблук, мовби крок
Годин нічних, коли з німого глибу,
Як сім’я всесвіту, струмки зірок
Спадають на земну родючу скибу.

(Морський похід)

Вітрила напнуто. Вже всі готові в дальню путь.
Борти фарбовані давно вже в тишині просохли.
Вітрила напнуто. А вітру все не чуть.
І томляться без вітру

Чую, чую – крізь дим і дзелень,
крізь гудіння землі невпинне, –
мов блакитний рогаль-олень
у вітрах понад нами гине.

Здрастуй, здрастуй, моя маро, –
знов од радості я

Під Івана Купала в гарячі ночі
Тьма згусає в дібровах. У травах, в клоччі
дрібнолистих кущів, над димком болот,
над димком болот, в комишах ріки
заплітаються світляки
в

Сорочка прилипає. Гаряче.
Стовпіє сонце в плесі. Налилося
І втомно жнивареві на плече
Злягає огрядне, важке колосся.

Повільний вітер ледве чутний дзеньк
Од кузні донесе та й

П.Тичині

Ой стара бабуся — дев’яносто.
Нажилась на світі, що й казати.
Не так нажилась, як наробилась —
рук і ніг не чує на негоду.
Цілі дні лежить без руху, водить

Що ж, запрягай корівок, Трохиме,пора вирушати!
Хмар порідшало, тільки на грецькому темно ще.

Як же
Всім дощі ці увірились! Стерні давно потонули
В буйній отаві. Над шандрою

Тьмяно горбиться степ і повітря гусне.
Десь погримує. Горбляться синьо гори
під задимленим і неспокійним небом.

Далеч криючи широко й десь у горах
низько стогнучи, хмари