Василь Кулик

Балада

“Чи тиж мене вірно любиш,
Козаче чорнявий,
Чи, жартуючи зо мною,
Тільки вводиш в славу?”
— “Не жартую, моє серце,
Буду вік кохати,
Нехай тільки

Сватав мене двічі пан
Воєнний-вельможний;
Сватав мене й хлібороб —
Чоловік заможний;
А я собі удова
Та й тим не журюся,
Поки личко червоніє
Зі всього сьміюся.
Як

I
Сіло сонце за горою,
Місяченько сходить,
А мій милий на вулицю
Сьпівать не виходить.

Вийди, вийди, мій голубе,
Вкупі засьпіваєм
Над річкою — Коломаком
В

Потепліло; сонце сяє,
Травка зеленіє;
Жайворонок вже сьпіває;
Нагідки й шавлія
Чорнобривці і канупер
Сходять — божі квіти, —
І гріються проти сонця
Босенькиї

Без свити, і босий
І хліба нема,
І люди те бачуть —
Та кажуть: дарма!

Збірщики послідню
Корову цінують,
Хатина безверха,
Сусіди глузують;

У хижу заглянеш

Читано на бенкеті в Полтаві в день знесеня крепацтва 19 лютого 1861

Довго матір синів своїх
Слізьми обливала, —
Сего часу щасливого
Довго дожидала.
Діждалася… Свою

Захмарилось сонце, вітрець повіває,
Легесенько травка у покіс лягає;
Співаючи пісню, дівки й молодиці
У валки громадять зелену травицю.
Лежу та дивлюся: «Вродливий та гожий,
Як

Колись, давно вже, три царі,
У купі царювали, —
Розлютувалися за щось
І грізно приказали:

Най згине той Іван Ячмінь!
Беріть, ціпами бийте,
Калічте, нівечіть,

Стоять села. Вишневиї
Сади зеленіють,
Степом-полем, як в золоті,
Лани наші спіють.

І здається на ті села
З неба щастє ллється…
Чогож така думка чорна
Коло серця

Козаче-чумаче!
Йдеш у дорогу —
Послухай же, сину,
Діда старого:
Покіль ще живий я,
Покіль помірать,
Про родичів де-що
Зотів розпитать.
Як з сіллю ітимеш
На той

Поховали… тихесенько
Україна плаче,
Поховали дух великий
І серце горяче;
Поховала наша Мати
Найкрасшого сина, —
“Вічную память” засьпівала
Уся Україна.
Ні, не

Питаєтесь, пані,
Чого я журюся,
З веселої хати
До дому плетуся?
Не мені до пари
Оченята карі
І не до любови
Мині чорні брови
. . . . . . . . . . . .