Василь Бобинський

М.Ірчанові

Та заґелґали гуси над лугом.
Розмолився орач над смугою скиби,
Розмолився орач над розсяяним плугом,
Що до сонця грав лускою риби.

Посплітались

Цикл

1
Пущені пруживим, тугим луком,
в чорну пітьму дзвінко полетіли
ковані огнистим Локі стріли.
Чорну ніч розколивали звуком.

Горда дума на

Я в бурю кинув білу хатку,
В завію, в крутінь білосніжну.
За мною ладкали колядку
Блискучодзвонну, прудкобіжну.
А сніг мої сліди засипав
І під ногами скрипом

Я на вас, на ваших очей сліпоту
Розпалю стотисячні блиски.
Я з погорди болючих бичів наплету
На гелотів рабів від колиски.

Моя самотність знає, що за вікном сніг.
Знає, знає…
Самотність моєї ночіі знає, що сплять
яблуньки
в малому садку, що навколо нього високий мур.

Сплять, повдягані в білі

Гадюкою звиваєтья дорога…
Куди, куди біжить дорога ця?
Каміння, глід, жар, згага і знемога…
Немає їй ні краю, ні кінця…

Усі квітки жорстокий хтось роздавив,
З крилець надій

І сонце приймає, як мужа…
П. Тичина

Вам, що в затухлих клітках,
обікрадені з усміху сонця,
кров своїх власних жил
укладаєте в дивні зразки,
що блискочуть сталлю

Уривок

В чорні ночі виходиш в самотній простір:
Б’ється серце в грудях неспокійне.
Виє вітер, як бідний стривожений звір,
Що ворожить пожежі і війни.

Притулися

Heзнайомій з 13-ї камери

Люлі-люлі… Тук-тук-туки…
Спи, сусідко з-за стіни.
Крильми круки чорнопері
по камері сіють сни
Спи, дівчатко… Тук-тук-тук…

Спи,

Ти не будеш знати, ти не будеш знати,
ти не будеш чути, як він надійшов.
Порваний подолок, пований, пом’ятий,
на подолку, мамо, на подолку кров.

Навшпиньках, як злодій,

Вінок сонетів

І
Що я люблю, люблю Тебе безмежно,
Все глядану та вічно недостежну,
Сказав мені той став зеленоводен,
Що в нім мій зір, сочистих барв

Між розлогини химерні
Язиками подовгастими
Сонна синява спокій розсипала.

На озерні непорочні дзеркала
Виплила,
Бризнула реготом-криком русалка.

До топельника

Вечірній смерк окутує кімнати
Настирливим роєм гризких комах.
Голосять спомини довкола хати.
У душу кане втома й дивний жах…

В тремтючому, розвійному просторі
Зринає ряд

Іду, і клонюся доземно,
І вірю.
За мною, передо мною темно
В безмір’ю.
За мною, передо мною чорне,
Безкрає,
А часом блиск пожеж
Сліпучу пітьму без меж

Повніє, стигне золотом земля.
Стоять збіжжя, в задумі вниз повислі,
і ссуть корінням з грунту соки кислі,
і ждуть роси в південний жар поля.

В густві стебел дзвенить