Василь Атаманюк

По тисячу поцілунках,
Ще й ще по одному,
Цілував тебе б я, серце,
І не кидав дому.

Що один солодкий, другий
Солодший за того,
Цілував тебе б я з ранку
До ранку

Ой запали сніги та подули вітри,
Заскрипіли морози, —
Залишили в душі тільки пісні дві-три,
– ваші пісні дві-три —
Між житейської прози.

Прогриміли бої, одгоріли

В чистім полі, на роздоллі,
Одинокий хрест стоїть;
Поле чисте по неволі:
Всі вчорашні муки, болі
В собі чорний гріб таїть.

Де-де чорне попелище,
Зброя кинена

І скільки я верстов поміряв,
І скільки я стовпів пройшов, —
Розвіяв дні, неначе пір’я,
І стер, як пару підошов.

Малими вийшов я ногами,
І ріс, міцнів я у ходьбі,
Мої пісні

Геть ненависну сорочку!
Шовк – тут грубе полотнище.
До грудей хай ближче груди
І до серця – серця ближче!

Геть нахабне світло лямпи,
І навіщо ніччю світла;
Тілом тіло ми

Хай це буде місяць, тиждень,
Хай це буде тільки нині.
Щастя варте, щоб умерти
За його і в цій хвилині.

Хай це буде сон, омана,
Хай це буде тільки мрія,
Щастя варте, щоби

Ми всі розбіглись од пожежі,
Ми всі розбіглись, хто куди —
І захищать мужицькі межі
В неволі залишився – Ти.

Визбируєш мужицькі сльози,
Штихуєш муки у слова:
На битій

Не зови, не мани, я не знаю тебе.
Ти не ти, ти мара, ти лиш привид, ти сон,
В мене любка була, але вмерла вона,
І любив її так, що квилить в серці стон.

В мене любка була, така

Ні, такої лихоманки
І в хворобах не буває:
Кожна думка, кожна гадка
Твою постіль облітає.

І глядить, як ти головку
На подушечку зложила,
Як волоссячко із шовку
Твою

Ще твої я поцілунки
На устах гарячих чую,
А твої обійми душу
Ще хвилюють молодую.

Серце в грудях ще стукоче,
Мов сполохана пташина,
А в крові жаги й любові
Ще бушує

Що за чар в твоїм цілунку,
А в обіймах – рай без межі,
Що за жар в твойому тілі,
Що за казка в тій одежі.

О, чаруй мене цілунком!
Оп’яни мене в обіймах,
І спали мене

Жаром палає, пашить наше тіло,
Чаром сіяють твої ясні очи,
Сили охляли, душа оп’яніла,
Вкрили нас ніжні пеленочки ночі.

І не почує ніхто й не побаче
Захват солодкий, ніжне

Хіба зберу тепер я сльози
На перехрестях тих доріг,
Куди твій син їх порозносив
І де твій біль вогнем горів?

Хіба в піску тепер сипкому
Знайду знесилені сліди
Тих, що

Кашельнула ти, я чую,
І твій віддих наслухаю,
Бо на те ж то я й ночую,
Щоб чужого вкрасти раю.

Щоби кожний мент дрижати
Із любові, із страждання,
Щоби знати,

Ти моя!
Ти моя! Ти моя! Ти моя!
Ти моя, моя ясная мріє!
Ще тепер пал в душі чую я,
Насолодою серце п’яніє.

Ти моя! – кожна жилка скака.
Ти моя! – усміхаєсь

По тисячу поцілунках,
Ще й ще по одному,
Цілував тебе б я, серце,
І не кидав дому.

Що один солодкий, другий
Солодший за того,
Цілував тебе б я з ранку
До ранку

Ах, у тебе постіль біла!
Ах, у тебе постіль тепла!
Під покривалом у тебе
Радощі раю і пекла.

На грудях твоїх я млію,
У обіймах завмираю.
Тільки знаю: Я

Вона моя! В моїх обіймах
Тремтіла вся, мов вуж звивалась,
І як край серця мого туга,
Круг мого тіла обвивалась.

І поцілунками палкими
Пекла мої уста спрагнені,
І шепотіла

Дівчино, у тебе радощі, смішки,
Радощі, смішки, груди – орішки,
Дай мені радости
Тії хоч трішки!

Буду їх мняти,
Як тісто у діжі,
Буду пестити і цілувати,
Буду

Ти круг шиї ручку в’єш,
Круг серденька – зраду,
Знаю, знаю, що ведеш
Мене на загладу.

Я цілую жар губок,
Заплющивши очи,
Твому заклику в слідок
Йду в Нірвану ночі…