Вадим Крищенко

Я — солдат. Я загинув, поліг на війні,
Бо покликала нас Україна — вперед!
Двадцяти чотирьох не було ще мені,
Коли куля пробила мій бронежилет.

Вкоротив мені віку російський

Прийшла в нашу хату тривожна година,
Хай кожен збагне собі в безлічі справ:
Все мусим зробить, щоб жила Україна,
Щоб ворог підступний її не здолав.

І хай доведеться колись

У землі сховалось,
Щоб зимою спати,
Піднялось весною
З теплої ріллі.
Влітку з нього виріс
Колосок вусатий,
Щоб пишалась осінь
Хлібом на столі.

Всім казав малий Петрусь:
— Я нікого не боюсь.
Не страшний мені ведмідь —
Хоч у хату приведіть!

Не боюся вовка й лева,
Що сховались за дерева.
Лише трішки

Хлопчик Петрик
Насмішив усіх,
Сплутав знов
Морозиво і сніг.
Бо на сніг,
Який встелив наш двір,
Він сказав:
Морозяний пломбір.
Сніжку взяв
І майже всеньку

Наша доня — чепуруха —
Миє шийку, миє вуха,
Миє руки, миє ніжки,
Як лягає спати в ліжко.
Та іще гарненько очі
Миє — аж блищать вони,
Щоб приходили щоночі
Голубі

Росянисте полечко,
Наче сонцем шито.
Перша нитка — буряки,
Друга нитка — жито.
Заплелись у пошиття
Кольори найкращі.
Хто ж це поле вишивав?
Руки роботящі.

Медом яблучко налите
Примостилось на гіллі.
По садочку ходить літо
У солом’янім брилі.
Літо яблука зриває
І підносить дітлахам.
Гарну пісеньку співає:
— Цьому дам, і

Сниться полю дощик,
Картоплині — горщик,
А відерцю сниться
Копанка-криниця.

Сонце сниться вітам,
Хатці сниться брама,
А маленьким дітям
Сниться їхня мама.

Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
– На, вдягай, синочку!

В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні,
Ласка мамина цвіте
В тому