Трави з вечірнього прибою

Стеблинки кротости! ридання ваше
переболіє — в тихе слово.
І моря грім жнивами перев’яже
при тіні чайки, в сніп шовковий.

При шепоті пісків, проз палі смольні,
пожуриться на цвинтар скойок.
Тоді — мелодія, мов голуб, молить
з конвалією світляною.

А пристрасті, всі смолоскипно злиті
й соняшниково, з моря — змерхли:
Не свічка перлямутрова в несвітті,
то місяць снів, де меви ревні.

Його приріднюючи, хвилля стрічне
дивинним димом прибіжить.
І, зірко, світячи в сніги! сестрице,
спинись на трав’яній межі.