Тополя

Дитя склада долоні до молитви,
і шепіт звернено в надземність:
отак тополя наша! похилити
турботи з блисками зелені.

Не скрикне, коренями підступивши,
чуття! галузками — безумність.
На звадах: видно серцю, ще свіжіше
не билося, слізьми не змучить.

Це тільки наше, не зридати й вічно
ні вірности його, ні листу.
Злітають болі в вулик сонця, в вічко,
як випито біду велику.

Спитають, нащо? — світлену крізь клопіт
вітрів: сторожницю, без зойку…
як раниться і в ланцюгах покропить! —
невисловлену кров високу.

Краснішого в блаженстві вже нема,
приносити з палких хмаринок…
крізь смутки промінь до грудей прийма,
ріднитись! — і рукав докине.