Вірші Тараса Шевченка – поезія великого українського Кобзаря

На вгороді коло броду
Барвінок не сходить.
Чомусь дівчина до броду
По воду не ходить.
На вгороді коло тину
Сохне на тичині
Хміль зелений, не виходить
Дівчина з хатини.

«Он чого ти почорніло,
Зеленеє поле?»
«Почорніло я од крові
За вольную волю.

Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом

Нудно мені, тяжко – що маю робити?
Молитися богу? Так думка не та!
Не рад би єй-богу, не рад би журитись,
Та лихо спіткало, а я сирота.
Нема кому в світі порадоньки дати,
Нема

Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.

Пливе човен води повен,
Ніхто не спиняє,
Кому спинить — рибалоньки
На світі

Ой крикнули сірії гуси
В яру на ставу;
Стала слава на все село
Про тую вдову.

Не так слава, не так слава,
Як той поговір,
Що заїздив козак з Січі
До вдови на

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде,

Колись дурною головою
Я думав: «Горенько зо мною!
Як доведеться в світі жить?
Людей і господа хвалить?
В багні колодою гнилою
Валятись, старітися, гнить.
Умерти й сліду не

Наїхали старости
Й молодик за ними;
Вони собі пішли в хату
З батьком розмовляти;
А я в його, молодого,
В того чорнобривця,
Беру коня, та й нічого —
Веду до криниці.

Добро, у кого є господа,
А в тій господі є сестра
Чи мати добрая. Добра,
Добра такого таки зроду
У мене, правда, не було,
А так собі якось жилось.

І довелось колись

Ми заспівали, розійшлись,
Без сльоз і без розмови,
Чи зійдемося ж знову?
Чи заспіваємо коли?
А може, й те… Та де? Якими?
І заспіваємо яку?
Не тут і, певне, не такими!

Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… та, йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
«Якби-то,— думаю,— якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була

Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої… мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду

У Вільні, городі преславнім,
Оце случилося недавно,
Ще був тойді… От, як на те,
Не вбгаю в віршу цього слова…
Тойді здоровий-прездоровий
Зробили з його лазарет,
А

Ой не п’ється горілочка,
Не п’ються й меди.
Не будете шинкувати,
Прокляті жиди.
Ой не п’ється теє пиво,
А я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам
В Україні жить.

І багата я,
І вродлива я,
Та не маю собі пари,
Безталанна я.
Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Оксамитові жупани
Одинокій носить.
Полюбилась би я,

Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить,
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його

Над Дніпровою сагою
Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною.

Дніпро берег риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той

Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш?

В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.
І гадки-гадоньки не має,

Чи то на те божа воля?
Чи такая її доля?
Росла в наймах, виростала,
З сиротою покохалась.
Неборак як голуб з нею,
З безталанною своєю,
Од зіроньки до зіроньки
Сидять