Вірші Тараса Шевченка – поезія великого українського Кобзаря

Вип’єш перву – стрепенешся,
Вип’єш другу – схаменешся,
Вип’єш третю – в очах сяє,
Дума думу поганяє.

Тарас Шевченко
Січень 1847 року

Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю
Один за водою.

Пливе човен води повен,
Ніхто не спиняє,
Кому спинить — рибалоньки
На світі

Заросли шляхи тернами
На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?
Мабуть, мені доведеться
Читати самому
Оці думи?

Мій боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов

Колись-то ще, во время оно,
Помпілій Нума, римський цар,
Тихенький, кроткий государ,
Втомившись, пишучи закони,
Пішов любенько погулять
І одпочить. Та, спочивавши,

«Не хочу я женитися,
Не хочу я братись,
Не хочу я у запічку
Дітей годувати.
Не хочу я, моя мати,
За плугом ходити,
Оксамитові жупани
На ріллі носити.
А піду я

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито

Великомученице кумо!
Дурна єси та нерозумна!
В раю веселому зросла,
Рожевим цвітом процвіла
І раю красного не зріла,
Не бачила, бо не хотіла
Поглянути на божий день,

N. N

О думи мої! о славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся… але не каюсь!..
Люблю, як щиру, вірну дружину,
Як безталанную свою Вкраїну!
Роби

Не додому вночі йдучи
З куминої хати
І не спати лягаючи,
Згадай мене, брате.

А як прийде нудьга в гості
Та й на ніч засяде,
Отойді мене, мій друже,
Зови на

На улиці невесело,
В хаті батько лає,
А до вдови на досвітки
Мати не пускає.

Що ж мені робити,
Де мені подітись?
Чи то з іншим полюбитись,
Чи то утопитись?

Ой

Породила мене мати
У високих у палатах,
Шовком повила.

У золоті, в оксамиті,
Мов та квіточка укрита,
Росла я, росла.

І виросла я на диво:
Кароока, чорнобрива,

Меж скалами, неначе злодій,
Понад Дністром іде вночі
Козак. І дивиться, йдучи,
На каламутну темну воду,
Неначе ворогові в очі,
Неначе вимовити хоче:

– Дністре, водо

Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! …..
Похилившись,

У неділеньку у святую
У досвітнюю годину
У славному-преславному
Місті в Чигирині
Задзвонили в усі дзвони,
З гармати стріляли,
Превелебную громаду
Докупи скликали.

Титарівна-Немирівна
Гаптує хустину.
Та колише московщеня,
Малую дитину.

Титарівна-Немирівна
Людьми гордувала…
А москаля-пройдисвіта
Нищечком

Привикне, кажуть,
собака за возом бігти,
то біжить і за саньми.

То так і я тепер пишу:
Папір тілько, чорнило трачу…
А перш! Єй-богу, не брешу!
Згадаю що чи що

І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов

Недавно я поза Уралом
Блукав і господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя