Степан Бен

Благословенна путь і парус перший
на першому піднятий кораблі,
і розум предка мужній та упертий,
що виборов нам обрії ясні.

Бурхливе море піниться і плеще,
шумує море в

У царинах на роздоріжжях
Млини, що мелють наше збіжжя.

Крилаті, темні та похмурі
Вони радіють кожній бурі.

Під час осінніх буйних злив,
Коли вітри шумлять між

Бринять хмарки, повітря, води.
Під пальцями морозів
Вібрують струнами гілки.
І тихий сад, немов орган,
Згучить понад снігами…
На сході золота октава.
О друже мій, ти брат

Я сказав тобі: «Ти маленьке сонце!»
Ти оглянулася і засміялася.
Сміх дзвенів промінням.
В ньому я вчув задоволення,
Перемішане з бризками соромливості.
Серце тихо-тихо

1
Дзвінкіш мороз. І вечір на шибках
Малює тьмяно бронзові любистки.
Ще мить – і догорять останні блиски,
Рожева тінь сховається в кутках.
І в безбережнім, фіалковім морі

Обіймає ранок села,
Золотими гребінцями
Чеше кучері туман.
Під рожевий дим і порох
Череда виходить з царин,
На собак свистить чабан.
І пливе, сміючись,

Ніч блукає по леваді
Темна-темна та стара
І жене зірок отари
В сині стайні до двора.
Положила чорний палець —
Кучеряве помело.
Золотих овець без цапа
Не пускає на

Окселентують, клекотять вози.
Дзвінка луна переорала вечір.
А погляди вже п’ють ясні димки,
По-дружньому підморгують малечі,
Що роєм десь повисла на задку.
Яка глибока,

О земле, велетнів роди!

Павло Тичина

Ще буде радість цілувати
Блакитні очи поколінь,
І обсипатиме старезна мати
Пшеницею своїх синів.

І засміються, бризнуть

День, як глибока криниця:
прозорий, блакитний, холодний.
Тільки береза на сонці
сріблиться у синій безодні.

Тихо під листям одежі
вінки золоті заплітає…
Осінь сьогодні

Дзвенять хрущі, цвітуть черешні,
дівчата водять «журавля».
А вечір ловить на гнуздечку
золотогривого коня.

Стою у присмерку діброви
і думи вечора таю.
Весна кує нові

Розвіває волосся вітер,
Туманом припав до ніг.
А на заході день намітку
На трави послав і ліг.

І жалілися ночі верби,
Води не дає земля,
Голубими зірками

Житом, калиною літо цвіло.
Парусом ранки лягли на озера.
День підіймає чоло,
День золотіє у дверях.

Радісно п’є на світанку земля:
Келихи вітру, роси і проміння.

Я мов мембрана:
в шелесті, в шумах, в згучанні…
Я чую, як згуки проходять крізь мене,
від мене і далі…
– Згуки людей,
що родились раніше,
і тих, що народяться після,
і

Беру оберемок проміння
Жовто-пухкої кульбаби,
Стелю і лягаю.
Коло мене коса,
Молоток і мантачка.
Бриль золотий захищає від спеки…
А в небі

О хутори!
Пронизані полинною печаллю
У згусток золотих і синіх вечорів.
Хто вип’є сон і сум ваш давній
І вийде сам із цих задимлених дворів?

О хутори!
Пливуть, шумлять і

Глянула…
Таким гарячим золотим рум’янцем
Зацвіли щоки,
Заблищав серп коло пояса.
Пригадую:
На його блискучій поверхні
Коливались дві веселі сині волошки.

Уже дзвенять і ніжно врунять,
Шумлять березові гаї.
А журавлі летять і струнять,
Пливуть у вишині.

Глибоке небо синє-синє.
В тонкім мереживі гілля.
Хмарки, неначе

Підв’язала осінь китиці червоні,
сіла на коня.
Прощавайте, села!
Блиснули в тумані зіркою підкови,
малиновим дзвоном
розляглась луна.
І, немов той вітер, за