Станіслав Чернілевський

Ще драконові зуби насіє.
Ще біди та й біди та й біди з кланцаків.
Будь ти проклята, суко Росіє!
Будь ти проклята
наскрізь віків!

Щось очудимо, щось огудимо,
щось, як коси твої, — в ставок.
Ми відпустимо все
й забудемо,
як осінній день
ластівок.
Вже не шабельно і не жализно,
все бажання в твердій

Сини мої,
важкий вам час надходить.
Що виверне з людини день новий?
Монарх небес
ще стягне свою подать,
як схибить сувимірок світовий […]
Не відаю, як судженість

Якось так поміж нас юродиво
не вчинилось. Розчахлі світи
не дозріли, щоб сталося диво.
Або я не дійшов.
Або ти.
Або вітер озвірився злючий —
і тепер перед завтрашнім

В мого сумління
гострі жала
і каяття моє —
боляще.
Як
мама з нами виживала,
Покинута
напризволяще?
Пора набігла
хижа-хижа
вовками
звади і

Чого побиваюсь
терпкою рукою
від місця біди вдалині?
Ожинова ягода понад рікою
чомусь пригадалась мені.
Ті люті двоногі
з обличчями з масок,
де кожне з очей, мов

Забула внучка в баби черевички…
Дитячим сміхом бризнувши в зело,
За повелінням вікової звички
Перекотилось літо за село.

Махнуло рученя на бензовозі –
І курява вляглась після

Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.

Весело і з ляском серед печі
Полум’я гуляє по

Нахлине злива. Перемочить
І валуни на шлях знесе.
Усе живе перетолочить
І позамулює усе.

Повалить картоплі в городах,
Заллє півони і щавлі.
Але, немов останній

За перевалом болів і досад,
За рядом зрад, що тяли серце чуле,
Не треба повертатися назад,
Не треба озиратись на минуле.

Нехай стоїть, як дальній ожеред,
Ховаючи самообмани

В повечір’я вичахне тріща вся.
Свист, і рев, і шваркота громів.
Ти прощався, сину.
Ти прощався…
Ти прощався!
Я не зрозумів.
Бліндажеве видиво в планшеті
Розмивалось в

Ви зараз скрізь, кати мого народу, —
грабіжники, убивці, шахраї.
Ви ошукали дерево, і воду,
і степ, і землю з надрами її.
Ви обібрали душі нелукаві,
нехитромовні, з прив’язом

Було, як шарпане сукно,
крайнебо з вітром шерепівим.
Надвечір — сонце крізь вікно,
мов гострий шприц
з пташиним співом.
На відголоски шалини
послала тиша запинала.
Я

Всі ці дні, всі ці ночі, вогні,
всі загибелі, вся непровинність, —
в глибині і тобі, і мені
тільки тест на чужинність.
З’ясувалось: не сестри й брати.
З’ясувалось: не слізне —

Де вістря зір, як сріберні хвоїни,
застрягли гостро в чорному шатрі,
виходить в темінь жінка з України, —
бо щось її стривожує в зорі.
Як дзвін відра об цямрину криниці,
як

І жити зле. І кинути несила,
хоч співжиття — неправда й ворохня.
І не тому, що ти кохана й мила,
а через те, що й кинути — брехня.
І як би тупо з болю не вмирав ти
чи не

Крамола терпла і німіла.
Лади щезали з вереди.
Ти не мене не зрозуміла,
а волю дерева й води.
Нічної гілочки ясмину,
роси в бузковому ковші.
І загадкову

Печаль свої вівці в очах відпасе
і жаль віджене за обводи.
Коли доростеться — відчується все,
та вже занеможуться згоди.
Ми мали однаково очі сумні
і губи в теплі

Рука боліла, а сади цвіли,
і цвіт вишневий не соромивсь болю.
Кому відомо, дівчинко, коли
пароль бджоли
нас перетне з тобою?
Ще як найперший Божий заповіт
явив себе

Вістря смерек
затулило млистям.
Блимає сонце
крізь тло хромате.
Вчуся в пташок
розмовляти з листям,
вчуся в дерев
самоту тримати.
Ниття цитринове,
аж ятраве,