Спиридон Черкасенко

О рідна мово, скарбе мій!
В мертвотних напастях чужини
Ти – мій цілющий, мій єдиний
Душі підбитої напій…

Нехай гнобить за роком рік
Надій нездійснених напруга –
В тобі

Т.Шевченку присвята

Він пас ягнята за селом
Такий сумний, такий ще юний…
В душі палкій бриніли струни –
Ніким не співаний псалом.

Яріли обшири ланів,

І
Полями журними, як сни,
Блукає, лине Біла Панна —
Моя печаль неподоланна
В безмежжі зим і чужини,
Моя солодкая, кохана Омана…

Полями журними — на Схід —
Його вчуває

І
І знов, і знову цей мотив упертий —
Старий, як світ, і вічно юний спів:
Прийшла весна, і білий покрив смерті
Рясними рунами зазеленів.

Немов з очей земних страшна

Хто се, хто? Чиї се очі
Надо мною? Чий се сміх?
Чую шепоти урочі —
То ласкаві, як дівочі,
То гнівливі,
То звабливі —
Надять-кличуть серед ночі
В царство руху й дум

Розцвівся пишний боз в моїм саду
І зворушив красою серце чуле,
І нагадав про весну молоду,
Про щастя давнє, проминуле…

Воно цвіло колись, як пишний боз,
У квітах весняних

І
Я притаївсь… я пітьму не збуджу
Необережним рухом…
Бентежних дум намистечко нижу
І в царстві сну
Мовчання таїну
Ловлю я гострим слухом.

Сонця діти під

Мокро і темно, немов в домовині,
Випало кайло із рук,
Дихати важко, ломота у спині,
В голову болісний стук.
Чому став?
Не дрімай!
Бери кайло —
Довбай!

Думка

— Насуплю я брови, — говорить зима,
— І вітер з морозом повіє:
Усе скрізь загине — рятунку нема!
Під снігом замре, заніміє.
— А я засміюся, — весна відмовля,
— І сонце пекуче