По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.
Читав про Бога, вірував в ікони.
Спостерігав затемнення кохання.
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.
Мабуть, тому, що так плекав незвичність…
Але тепер, загнавши звіра в кліття,
я сам – трагедія, спресована у вічність,
на бе́резі нового лихоліття!
Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину…
Гість
Коментарі
Підписатися