Шандор Петефі

Встань, мадьяр, на клич вітчизни!
Встань, часи настали грізні!
Вирішиться в смертнім полі
Жить нам вільно чи в неволі?
Клянемося перед богом
I людьми,
Що рабами більш не

Навчитись того куховарства,
Вітчизно, тобі уже слід:
На одному боці готовий,
На другім — сирий твій обід.

В той час, як на одному боці
Пиячать, жирують, жеруть,
На

Я серцем і душею твій,
Мій рідний краю!
Лише тобі належу я,
Тебе кохаю!

Моя душа — величний храм.
Та коли треба,
Віддам і душу я свою
Заради тебе,

О тепла кров

Степ в золотому стиглому вбранні,
Де марево ввижається мені,
Колишеться і в дальній лине плин, –
Ти пізнаєш мене? Це я, твій син.

У затінку оцих тополь старих
Востаннє

Осінні квіти ще цвітуть серед долин,
Ще ясен під вікном шумить зелений,
Та ген од снігових од білих верховин
Холодний світ зими пливе до мене.
Ще в моїм серці сяє день ясний,

Вночі війна приснилася мені.
Скликали на війну мадьярів —
Кривавий меч по рідній стороні
Ходив у відблисках пожарів.

На клич меча вставали серед тьми
Всі, хто ще міг в бою

(Скорочено)

Палає сонце так в степу несамовито,
Неначе чабана надумало спалити,
Йому ж усе одно, отому чабанові,
Бо він уже давно згорає від любові.

З кохання в

В’ється вулиця велика.
Грай, музико, вільна, дика!
Пляшку й серце повні маю —
Я танцюю, я співаю.

Нум, цигане, суму-звуку!
Виллю, вихлюпну розпуку!
Ось той дім… Я тут

Що слава наша? Райдуга мінлива.
В сльозах відбите сонячне проміння.

Шабля прадідів кривава
На стіні висить іржава…
Досить є на те причин:
Я — угорський дворянин!

Ким ти був, а нині хто ти?
Ні турботи, ні роботи.
Хай працює селянин,
Я

Коли ти муж, – будь мужнім,
Знайди життєву путь,
А лялькою на шворках
В руках судьби не будь.
Пес недолугий — доля.
Лякає навісна
Лиш кволих — і тікає
Від сміливих

У цьому краї народився я,
Це полонина радісна моя,
Це місто, де з’явився світ мені,
Мого дитинства сповили пісні.
Одну я згадую. Тремтять кущі.
Гудуть на вітах золоті

Темним пилом крутить
Вдалині.
Наближає вершник
На коні.

“Звідки в тебе, хлопче,
Кінь, що змій?”
“Повертаю з пушти,
Пане мій,

Ночував табун там,
Ніч

На горі сиджу й дивлюсь в думках, без сну,
Мов лелека з ожереду, в даль смутну.
Унизу потік кружляє без пуття,
Наче oбраз мого темного життя.

Як втомивсь я від скорботи і

Він борозною йде за плугом
З мечем в руках.
Народ, завжди напоготові
Пролити ріки поту й крові
В труді й боях.

Навіщо піт він проливає
Свого чола?
Адже тієї крихти

Одкрий мені дорогу, доле,
Щоб я для людства щось зробив,
Щоб пломінь благородний в мене
Даремно в грудях не зотлів.

Той пломінь, наче впавши з неба,
Давно в крові моїй живе.

Стара будівля — білий світ;
Перекосивсь, схиливсь, осів.
Коли ти ходиш в нім,— пильнуй,
Щоб часом лоба не розбив.

Націлився на тебе слуп…
Схили чоло, не будь дурним!
“Я

Я відставний солдат. У мене все забрали,
Був тільки рядовим — не вислуживсь в капрали,
Хоч молодість свою в солдатчину приніс,
А звідти взяв лише тягар старечих сліз.

Був щиро

Хай не береться легкодух
Для нас співати пісню щиру!
Важкий тягар бере співець,
У наші дні піднявши ліру.
Коли умієш ти співать
Лиш про свої жалі й печалі,-
Знай, не

Ми знаєм — іграшки потрібні дітям.
В захопленні дитячому народи
Тих іграшок немало наробили,
Катами ставши власної свободи.
Вдягли на лоба дурневі корону,
Помазали і повели до