Сергій Губерначук

Над кожним днем ще вище небо,
бо нижчає земля.
Пітьом та сонць смугаста зебра
носила немовля.

Воно зросло на чоловіка.
А згодом – старика.
З тих літ між поколінь без

Україно рідна,
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!

Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве,
ні за які муки
не віддам тебе…

Українці! Українці!
Брати!
Поверніться! Поверніться!
У хати!

Не виходьте, не виходьте
у двір!
Не знаходьте, не знаходьте
сокир!

Не рубайте, не

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна

Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ви – гарсії лорки
напередо́дні гробків.

Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в

Нехай я – останній,
але востаннє…
Щоб більш ніколи їх не було –
перших, других, … останніх
вбитих!..
вбитих на зло…

Ну, чому я не воїн?
Чому не на службі у Марса?
Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
і великого культу простого Шевченка Тараса –
професійно нездатна
і ветха, як

Коли б змінився час, а не закон,
який до зашкарублості – первісний,
безсовісно нахабний і зловмисний,
життя б не виставлялося на кон!

Знов “Поділи все – і володарюй!”:
той

Ті, у червоному, ховали обличчя.
Копали траншеї ті, у червоному.
З червоних зробивши німе каліччя,
поштурхали всіх на дно по о́дному.

Летіло вороння – сміялося в

Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
“Не терпіте ж, поготів!!!”

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте

Маєш патрони і протигаз?
Мариш у засідках довгий час?
Лідерством скутий? Віри завзятий?
Пельку замкнути й не роззявляти?

Зе́млі свої ти вже відвоював?
І на чужі – не

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
“Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…”
Хочеться запитати:
“Куди ж ви зібралися йти?”
У відповідь: “Йдемо спати!”
або ж “…

Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!

Чим відсікти сумніви,
сумніви

Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав,

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло

Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і

Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні

Валерію Івановичу Шептекіті

Зливаєш сотні тон потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,