Сергій Губерначук

Дітям Чорнобиля

У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.

Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком

Ти відшукай мій голос у траві,
завви́шки в світ.
Поклич на поміч дощ чи буревій
чи сто спекотних літ.

Нехай хоч трішки визирне земля
краєчком з-під трави,
щоб я вдихнув,

Ох, злісний час.
Для нас
життя є певна місткість
відрадних фактів і дошкульних гнид,
які віднадить запотиличник мільярдний.
І самовбивця – адекватний плід
цього пустого

Залізло сонце за бараки,
у річці хлопці ловлять раки,
коро́ви подають гудки:
“Стрічайте молоко, дітки́!”

Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а

На вільховім атолі,
де чорний очерет,
де риба на берег скаче,
жиє ґубернатор Анахорет,
панує і плаче.

І сиві його смоли,
мов рідкісний бурштин, –
слізьми з бороди у

Володимиру Ґуберначуку і дітям славної Хортиці

Уроки географії були мої улюблені.
З учителькою з Африки
ми грали в географію.
Підручники тоді були придумані,
і ми

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так

Не всім удавався обід з Ромшардо́
(це, власне, його псевдонім),
коли цей митець після пляшки “Бордо”,
виносив на вулицю дім.

Не свій, а чужий! У найкращих тонах!
Сами́й

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до

Не виходить легко –
треба труд трудить.
Твій пророк далеко,
з неба в ріг труби́ть.

Побудуєш сходи
з каменів і скла?
Хай пройдуть народи
вище й вище зла.

Ніч перед брамою міста стояла,
м’яту холодную п’ятами м’яла.
Вечір окреслював мури пітьмо́ю,
мов обіймався, мов з нею самою.

Ставши останками денного праху,
крапали зорі

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я

Як незасіяна рілля,
до злив і сонця збайдужіла,
так само довга скна твоя
без сильного, як сі́м’я, тіла.

Так само сиплеться сніжок,
з якого зими ліплять за́мок,
розтане,

Між нагромаджених думок
і чакр, зачинених навічно,
душа говіє, мов димок,
про щось сиґналить потойбічно.

Ти п’єш – і губиш божество,
природу кидаєш у грубку,
програвши

В осінній каламуті
туманами сповитій,
на самоті забутій
довершуються миті:
твоїх коротких вражень
яскраві замикання,
непередчутих скаржень
натхненні

“Що Він зробив їм, той святий,
Той Назорей, той Син єдиний
Богом ізбранної Марії,
Що Він зробив їм? І за що
Його, святого, мордували,
Во узи кували;
І главу Його

О, як же ти хотіла,
щоб твоя дитина вмерла.

Здавалося, весь світ того жадав.
Був квітень того року – тільки в серпні.

Ти нишком вени різала собі.
Але тебе знаходили

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Світлиця в білім полотні.
Рушник червоно-чорний при іконі
з блакитно-жовтим обрієм на склі.

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Напроти жінки –

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія,

З якимось урочи́стим нетерпінням
я знов долаю звивистість гори.
Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
які запрошують диявола до гри.