Середночі

Вічний вогонь

Заснути не дають слова,
Снуються в темряві, звучать.
Уже опухла голова,
Хоча слова, як всі слова,
Звичайнії слова:
РОСТУТЬ ДЕРЕВА-ДЕРЕВА…
Ростуть…
Ну й що?
І ми ростемо, як дерева.
Вітер нам листя оббиває,
Хміль нас з роками обвиває,
Мов стовбури дерев.
РОСТУТЬ ДЕРЕВА -ДЕРЕВА…
Заснути не дають слова,
Засіли в головах…
Дружина спить.
І донька спить,
Спокійно дихають удвох, немов летять,
Дві птиці, менша і велика,
Дві білих птиці – двоє крил
Мого гіркого віку
РОСТУТЬ ДЕРЕВА -ДЕРЕВА…
Не сплю.
Печуть слова.
Печуть затято…
І сам незчувся, як лечу,
На ті ж дерева і лечу,
До батькової хати.
Бо в Києві я місяця не помічаю,
Не помічаю місяця роками!
Коли він сходить і заходить,
І як осліплу казку вулицями водить,
Каміння мацаючи синіми руками.
Не чую вітру, як гуде
Холодними осінніми ночами,
І дика груша чорної печалі
Узори на вікні пряде.
В осінніх ночах стільки крику,
Й одвертості роздягнутих дерев!
Холоне кров від безпорадності осики,
Розтерзаної бурі диким ревом.