Роман Завадович

Дивне диво, диво з див:
Хтось яєчко загубив
І не в місті, не в селі,
А під лісом у траві,
І не біле — кольорове.

Звірі й птиці із діброви —
Жаби, миші, круки й

Зима пропала, люта, зла —
Весна воскресла над полями,
Луги змережала квітками
І нам Великдень принесла.

Встаєм удосвіта. За мить
Побожно в церкву поспішаєм,
«Христос

На дзвіниці дзвонять дзвони
Великодні, голосні –
Всюди втіха, всюди гомін,
Всюди радісні пісні.
Це Ісус воскрес з могили,
І воскресла з ним весна,
Квіти сині, жовті,

Котилася писаночка
Згори на долину,
Прикотилась простісінько
До нас у гостину.
А за нею йде Великдень,
Несе білу паску,
Дзвонить в дзвони, розсипає
Радощі і ласку.
А

Під зорями весна ще буде спати,
Ще місто мла вкриватиме густа,
А ми до церкви підем привітати
Воскреслого Христа.
А в церкві так велично, світло буде,
Заграють дзвони із

Вже прийшло Різдво до хати,
Всім пора колядувати!
Колядують в місті діти,
Тож і звірам не сидіти!

Хоч вітри холодні дують,
Зайчик, їжак колядують,
Лис і олень

Пам’ятаю добре так, як нині:
У кутку стояв пшеничний сніп,
І врочисто на старинній скрині
Сяла свічка, встромлена у хліб.

За вікном миготіли срібні зорі,
Мов квітки,

На Різдво між свічок на ялинці розвішаю
Тихих спогадів срібні мережки про те,
Як Христос народився під житньою кришею
У подільськім селі, де снігами мете.

І тепер, в Ніч Святу,

Пам’ятаю добре так, як нині:
У кутку стояв пшеничний сніп,
І врочисто на старинній скрині
Сяла свічка, встромлена у хліб.

За вікном миготіли срібні зорі,
Мов квітки,

Дзвінке минуло літо
І осінь золота,
І вже зима над світом
Снігами проліта.

Де зеленіло листя,
Де птах сідав спочить,
Там льодове намисто
Коралями блищить.

На

Скінчився день, вже сонце спить,
На небі зірка мерехтить,
Під снігом гнуться віти –
У кожнім домі попри шлях
Стоять ялинки у свічках
І колядують діти.

Найкраще свято з

Гірко було Ісусові, маленькій дитинці…
Не вродився Він в палаті, ні навіть в хатинці,
а в убогому вертепі за містом на полі
нічим було приодіти груденята голі.
У кутку стояли

Камінно сплять історії вітри
Під містом, де гриміла рать Богдана,
Де Прометей великої пори
В огні й крові залізні рвав кайдани
І де мечем та літерами крови
Літопис твій

Цить, синочку, спати треба,
Сяють зорі серед неба;
Коло тебе мати ляже,
Щось до сну тобі розкаже –
Казка ось тобі смішна
Про ведмедя – ласуна.

В пасіці старого

Як настане вечір, тихо і злегенька,
українську казку каже мені ненька.
Я тоді до неньки тілом всім тулюся —
бо цікаво слухати і боюся…

Ось князівна-краля у неволі в