Ревнощі

Із гілок вітер листя звіює
і кладе на твої сліди.
Ми йдемо навмання, замріяно,
і не знаємо — вийдем куди.

Й відлітають із серця ревнощі,
мов у небо прудкі голуби.
Так довірливо, так, напевно, ще
жоден в світі не полюбив!

А розійдемось — повертається
в душу сумнів — шкребе й шкребе:
що, як з іншим зустрічаєшся,
що, як інший цілує тебе?

О, тоді я хотів би люто
громом впасти в недобрий час,
наче дерево — розчахнути,
роз’єднати навіки вас!

Щоб клялася ти потім слізно
і чіплялась за мій рукав.
Щоб казав я: — Даремно! Пізно! —
А насправді — далі кохав.