Раїса Троянкер

Тато мій замучений і тихий,
Горбоносий стомлений єврей.
Він од кашлю ледве-ледве диха
І вночі шепоче: «вей, вей, вей».
Все життя він марив лиш про спокій,
А на скрипці скиглив

Так, як бувало, старий балагула
од станції віз, за годину верству проїжджаючи,
вечір тихенько і сумно наспівував «люлі»,
в синю колиску за обрій поклавши
натомлених сонячних

Мене тато прогнав і прокляв,
бо у мене дитина од «гоя».
Він казав, щоб упала земля
Попід нами, Оленко, з тобою.

Тато мій! Він такий старий,
Як помовклі листки талмуду.

Пам’ятаєш місто маленьке
на далекій, глухій провінції,
де не чути трамвайного
дзенькоту,
де любов переллята за вінця.
Пам’ятаєш —
маленький цирк
і мене – укротительку

Що співаєш, жовта мандоліно,
І хвилюєш споминами кров?
Я тепер вже другого дружина,
Ти своє кохання поборов.

Осінь, осінь в жовтому убранні
І гарячі губи, як в огні. —

О дванадцятій, коли пароплав спить
І «клюють носами» на вахті матроси,
Чітко видзвонює металева мить
І вечір смутний, як поранений альбатрос.

О дванадцятій чиясь

Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
В гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі – мука.
Червоні