Промерехтіли дні роями,
і ліс, як пам’ять, порідів,
і берег з тінню на воді
чорніє кинутим роялем.
Заплакав шиби листопад,
давно позаду літо бабине,
яке зігріло і побавило
і до весни приспало сад.
Поет із Музою говорить,
але без слів, уже без слів,
уже на мові осокора,
з яким учора говорив.
Про те, що холодно ночами,
що повертає на сльоту,
а після золота мовчання
впадаєш в чорну німоту.
Гість
Коментарі
Підписатися