Про Україну

Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі

Весняний сад, квітки барвисті,
пісні пташині в вишині,
і ти — у сяйві і намисті,
подібна сонцю і весні.

А в небі радість журавлина,
і даль степів, мов крил розмах.
Моя

Зайди в цю вуличку, зайди
І поклонися низько.
Це так далеко від біди,
Та ні — це дуже близько.

Не чути гуркоту гармат,
Що б’ють в чеченські мури,
Та чути, як московський

Овлур живий! Не плачте, мамо.
Веде він Ігорю коня.
В майбутнє він іде так само,
Як вся Джохарова рідня.
Не вбили й не вб’ють ніколи
Ні сина, ні отця Чечні.
Їм тільки руки

Ластівки на сонці, ластівки на сонці,
як твої зіниці в радісних очах…
Зацвіли ромашки десь на горизонті,
й пахнуть поцілунки, як китайський чай…

Я твою шинелю цілував до

Пахучий пил невпинно осіда,
Фарбує все у матові півтони,
І голоси людські — як відгомони
Того, про що розказує вода.

Черги спокійно кожен дожида,
Я сам у маренні якомусь

З дитячих літ живе у серці він,
Як материнське слово незабутнє,
І тихо каже: знай, ти не один,
З тобою друг у дні щасливі й скрутні.

Його слова — мов та вода жива,
Що гоїть

Знов Москва розпинає народ,
Що повстав за державу свою,
Знов закутих в залізо заброд
Зустрічає чеченець в бою.

Двоголовий орел в два дзьоби
П’є чеченську палаючу кров!

Мжичка тремтить, як мембрана,
Золотом міниться мла.
Сонце осіннього рана
Дівчина привела.

Привела мені, як дитину,
Як русявеньке хлоп’я.
Будем справляти гостину –

Їдеш, хочеш нас лишити?
Їдь веселий, цілий, ситий,
Хай тобі вітри погідні
Будуть у путі як рідні,
У щасливу путь хай шляхи ведуть!
Мандрівні хай зникнуть страхи,
Спіте,

По полях ми з Вишнею бродили
Восени, шукаючи зайців,
І бур’ян пожовклий, посивілий
Під ногами срібно хрупотів.

Скільки доброти було в обличчі,
Скільки мудрості в очах було,

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.
Проти свободи воно — лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без

Через левади та городи
Два кума йшло з весілля до господи.
Бредуть, балакають про щось…
Аж ось
Де не взялась Собака в біса —
Чи з-під воріт, чи із-за ліси,—
Присікалася,

Гей, рум’яні мої небокраї,
ви, міста гомінливі кругом!
По країні весна пролітає
і шумить журавлиним крилом.

Пролітає над полем, над гаєм,
сипле квіти з ясного чола.
Їй у

Гей, поля, поля зелені,
Зелом-квітом оздоблені!
Гей, долини, і балки,
І могили, й пагорки!

Гей ви, вод потоки чисті!
Береги річок трависті!
Гей же, кучері які у дібров

Вода десь точить білий камінь,
Кує зозуля у гаю.
Де б я не був, а все ж думками
Лечу в Донеччину свою.

Лечу, неначе та лелека,
Дивлюся радісно кругом
І шахту згадую

Не сплять президенти щасливих країн,
Ночами кричать, навіженці,
Їх мучить хандра, надокучливий сплін —
Під танками гинуть чеченці.
Засніть же, добродії! То не біда —

На цій землі жили ми споконвік,
Лише обличчя змінювали трохи.
(Так змінює своє русло потік,
Але вода клекоче крізь епохи
Одна і та ж!) Одна і та ж душа
Вела мене то під

У полоні білому, в Одесі,
я згадав: у гуркоті навал
по мосту йшов хлопчик літ на десять
і свистів «Інтернаціонал».

Вдалині хиталися дерева
і синів задумано прибій…
Раптом

Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.

Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як