Про Україну

Україно рідна,
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!

Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве,
ні за які муки
не віддам тебе…

Українці! Українці!
Брати!
Поверніться! Поверніться!
У хати!

Не виходьте, не виходьте
у двір!
Не знаходьте, не знаходьте
сокир!

Не рубайте, не

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна

Ну, чому я не воїн?
Чому не на службі у Марса?
Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
і великого культу простого Шевченка Тараса –
професійно нездатна
і ветха, як

Коли б змінився час, а не закон,
який до зашкарублості – первісний,
безсовісно нахабний і зловмисний,
життя б не виставлялося на кон!

Знов “Поділи все – і володарюй!”:
той

О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло

Вишиваю вишиваночку
Я для братика Іваночка.
Вишиваночка у вишеньках,
Ягідками рясно вишита.
Вся в мережках вишиваночка
Подарунок для Іваночка.

так починається життя
так воно кінчається

дощі впадають у води підземні
нуртують ключі під бруківкою площі
теплі мов пульси
мов поклінь руки

дворами де ходять спогади і

Сади будинків — цегляний едем,
де лагідно мовчать скульптурні звірі,
де ранні позивні тремтять в ефірі,—
ми їх на мову птаства покладем.

Поля дахів лежать, мов

Ти знову повертаєшся в той дім,
де, мов гіркі сувої самовидця,
лежать роки. А вже прийдешні лиця
біліють, ніби маски з пантомім.

Ти площу прочитав, як письмена,—
це

що ж ходімо по розпеченому гравію
ці надозерні городи й будиночки —
сумовитий симбіоз красивого й корисного
де гостро пахне водою зів’ялою
розсадою й добривами
де поодинокі

Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.

Антикварне рейками вистукує
у заметах білих, як

серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовне солодка
плинуть будівлі

пізнє літо пишне мов латина
крейдяний пейзаж на золотому
і безнога лялька климентина
доживає на уламках дому

житла мов лункі концертні зали
ходять малярі в чудних

вітер то птах опівнічний змах
що там за вікнами в сонних домах

тьмяні жарівки свічковий сад
тихі водойми рожевих кімнат

риби на стінах безгучно шепочуть
з кранів іржаві

трава на камені вона
вночі шумить у ранах дому
і лугом дихає стіна
рослинне тіло в кам’яному

і ми так часто не спимо
і видивляемо впівока
як з того боку крізь

Лети, мій балконе, в найвищі околи,
порвавши чіпкі виноградні тенета,
відчаль від стіни, завертись, мов планета,
і линь, як літак, мій фіґурний балконе!..

Цю мить невагомості —

Любов к отчизні, де героїть,—
поет повчає земляків,
але сирітства їх не згоїть
рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?
Пече питання, мов трутизна:
чи ця

Увечері, коли зійде горіння
зірок і ліхтарів, і наші очі
такі стають глибокі, аж пророчі,
а руки від утоми — мов коріння,
і в суєту життя, немов у кліті,
пірнаємо,— в освітлені