Про українську хустку

Раз край дороги Влас копиці волочив.
Вродило сіно — весело й робилось…
От як надвечір сонечко схилилось,
Мій Влас полуднувати сів.
Глядить — щось їде по дорозі…
Йому й

Була в Охріма сіра Свита,
Так хороше пошита:
Іззаду вусики з червоного сукна;
На комірі мережечка така, що на! —
Хоч голові носити.
Дурний Охрім не вмів її глядіти,

Вже наука творить речі,
Що і в снах не снилися.
Ось, приміром, як матраци
В нас колись робилися?
Технологія в цім ділі
Всім була відомою.
Набивали їх травою, Тирсою,

Учора мій сусід купив собі Коня
Із табуна, татарського, презлого,
Такого жвавого, такого вже баского!
Дивлюсь: сусід і вся його сім’я
Уздечки не напнуть на його.
Сусід сусідів

Голова сільради Сидір Півторакожуха
Якось, випивши, Секлеті відкусив піввуха.
Це обурило до того й потрясло Секлету,
Що вона послала скаргу в обласну газету.
Звідти скаргу

На конференціях чи зборах,
На з’їзді, пленумі, декаді,
Очей не зводив з фотокора
І позував, як на естраді.

Таке було у нього хобі –
Пролізти в перший ряд і сісти.
А як

І
У хатині біля гаю, —
Чи давно, чи ні — не знаю, —
Не велика, не мала,
Катря-дівчинка жила.
Очі сині, брови русі,
Жовта стрічечка в косі.
Та чомусь ота Катруся
Не

Плели зранку дві кози
Гарні кошики з лози.
А маленькі козенятка
Носять козам лозенятка.

1

Чомусь рішили: суці, значить – суче.
І склали пісню – душу відвели.
А вже мені від того, Орфенюче *,
побільшало і слави, і хвали.

Хтось вип’є, заспіває і заплаче
над